Читати книгу - "Нафта"

стриматися майже не стає сил. Добре ж відомо, що у витоках кожного представника італійської буржуазії є щось карикатурне. Так-от, цей інженер Джанні ххх був точнісінько таким, яким ви його уявляєте: мешкає в Мілані, народився у провінції Варезе, має засмагуb[288], як у лігурійця, у чорних очах та чорному, трохи побитому сивиною волоссі має щось від римлянина (та не знати чому у тій сивині було щось блюзнірське, не варте прощення, до того вона була неусвідомлено-вульгарною). Хай там як, цілком зрозуміло, що цей інженер, зазвичай, міг бути абсолютно не таким, яким я його описав. Утім, для моєї ідеологічної розповіді не має ані найменшого значення, ким він був. Отож інженер Джанні ххх брав участь в одному із виїздів на полювання, про які я вам розповідав. Його компанійка отаборилася на одній з найпрекрасніших вілл, яка належала графині С. На око вілла була зі скла, дерева та бетону. Вона здіймалася над округлим, зеленим-зеленим, трішки згористим лугом. Обрамлена огорненими випарами, сухими лісами під вирубку, які вже стояли майже голі, вкриті останніми криваво-червоними плямами, а земля була встелена шаром свіжого перегною з листя, яке щойно позлітало й зогнило. Десь далеко в глибині цих лісів протікав ніби величезний лабіринт із води, який утворювали притоки річки Ольо; вузенькі, звивисті, сірі, начебто аж занадто прозорі канальця. Вони губилися поміж дерев, які мали вирубувати, переплітаючись, наче в екваторіальних лісах Африки. А потім несподівано поверталися у головне русло ріки, яке у цьому місці було глухо закритим. Темно-зелена гребля, поросла найрізноманітнішими рослинами й від того ніби важка, вона наче прямовисно нависала над глибоким темно-смарагдовим потоком. Уздовж греблі, поміж голих ххх, кількох вічнозелених кущів, укритих краплинами роси, що сяяли на сонці, оповиті пахощами кори, котра повідлуплювалася від стовбурів, бігла стежинка. Вона вела туди, де ліс поволі ставав рідшим, аж поки раптом взагалі не закінчився. Ольо, вихлюпуючись зі своєї глибокої западини, розлилася тисячами зарічок на обмілині, встеленій галькою, яка простяглася до перлиново-туманного обрію. Вона стала світло-бірюзовою, божественно прозорою. Поміж обмілин ще подекуди траплялися рідкі червонуваті кущики з лісу. У цій патриціанській пустелі співали пташки.

Ось у цьому місці „непотрібна вигадка“ закінчується й починається справжнісінька вистава, в якій події та вчинки промовляють, а інженер Джанні ххх, як відлюдник святий Памво: „On sighè retòs epaìdeuse“ — перетворився на повчальний взірець, говорячи у тиші{64}.

Та щойно він вийшов з лісового розтоку до просторої обмілини, Джанні ххх відчув перші напади гострого й сильного болю. Він не хотів брати собі це в голову й легковажно попростував далі, стискаючи в руках свій безцінний ххх ххх ххх. Та було не до жартів. Незабаром кишки йому пронизав новий приступ гострого, невблаганного болю, який цього разу перейшов у затяжний біль, від якого чоловіка скрутило. Із блідим, розчарованим через таку неприємність обличчям, яке вкрили краплини поту, інженер Джанні ххх поклав руки на живіт і притиснув його. Даремно. Напади гострого болю ставали частішими й нестримнішими. Отож інженер водив поглядом, але обмілина навколо була гола, не було за що оку зачепитися. До крайнього з кущів було далеко, а на тому боці біг стрімкий струмок із бірюзовою водою, що взялася брижами. За спиною… А за спиною ріс ліс, а в тіні виднілась поросла зеленню висока гребля. У пильних інженерових очах промайнув ледь помітний вираз спокою та полегшення. Він бігцем пішов у ліс, розстібаючись на ходу, й там сховався. Місцина була справжнім усамітненим сховком. Зелень у краплях роси аж жалила рогівку, а навкруги, ніби огорожа навколо каплички, росли густі кущі ххх. Майже зазнавши щастя, від якого він почав бурмотіти сам до себе й навіть підспівувати (щастя від батьківства!), він роздягнувся й на відміну від поквапливості, яка гнала його сюди, тужачись через запор, звільнився від „кишкового вмісту“. Вчасно й благополучно здійснивши акт автотомії, який зазвичай творчим назвати можна лише у символічному сенсі, інженер почав знову водити очима навколо. А от паперу для таких випадків навколо ніде не було. Зате було прекрасне, гладеньке й чисте листячко. Та поки інженер пильно й трохи недовірливо вдивлявся в нього, обираючи якнайгодящі для такої справи, десь позаду себе, ніби крізь сон, він почув, як хтось слабко й різко стогне. Він різко повернувся, й від того руху розлилася надзвичайна луна; на якусь мить інженер заспокоївся, убезпечившись від гостей, непроханих навіть для такого, спортивного та практичного чоловіка, як він. Та це тривало лише мить. Позаяк незабаром той непевний, віддалено-нереальний стогін перейшов у наполегливий крик немовляти.

Через слово „інженер“ мені спав на гадку Ґадда, й саме від цій згадки виник такий собі стиль цієї картини.

Наразі із міркувань родоводу, та й не без того, що треба закруглятися, переходжу до Фальделли[289]…{65} Ми разом з ним перебуваємо у Паданській Рівнині; у такому ж місці, чи місці, яке я вже описав. Хіба та місцина була трохи більш сільська й острівна. Але ж цілком зрозуміло, що ця історія трапилась у північній частині Італії, тому інакше й бути не могло. Вона розгортається у контексті буржуазійного прогресизму, частиною підґрунтя якого є фемінізм: не ідеологічний фемінізм, а — хоча це й замовчують, але він уже давно сформувався й діє, — фемінізм, що змінює дійсність. Поки інженер робив те, про що ми з вами вже знаємо, дещо, що має таку саму історичну вагу, відбувалося не так уже й далеко, у невеличкій долинці у Монферато[290], регіоні з мандрівним народопереселенням.

На руїнах одного міста, яке в часи етрусків та римлян заслужило назву Індустріс, розрослося (це говорить сам Фальделла) мляве й убоге селище, під назвою Пассаб’яґо, яке простягається від укритих пагорбами околиць південного Монферато до правого берега По.

На нерівній і глибокій долині, майже так само недослідженій, як незаймані ліси, стояли надзвичайно цінні руїни стародавніх пам’яток християнства; капличка, яку було зведено ще за триста років після різдва Ісуса Христа.

Кажуть, звів її святий Евтицій. Вона пережила набіги сарацинів. На старому камені зберігся уривок кимось видряпаного напису: „XI Kal. Nov. Rolandus“, й якийсь непевний звичай дозволяє припустити, що згодом сюди знов явився закоханий Роланд, жадаючи повернути собі утрачений розум. Та, звісно, на цю нехитру споруду наклалися кілька шарів пізніших будівель, остання з яких датується XV століттям (1)[291].

Отже, у глибині долини, майже похована під заростями ожини та шипшини, лежала гема цієї маленької каплички. Її стіни були зведені із