Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Та ми просто хочемо виграти час! — закричав Моуч.

— Немає вже що надолужувати.

— Нам потрібен шанс! — вигукнув Лоусон.

— Шансів не залишилося.

— Це лише до моменту, поки ми не відновимо сили! — крикнув Голловей.

— Відновити сили неможливо.

— Можливо буде, коли почне працювати наша політика! — заволав доктор Ферріс.

— Неможливо змусити працювати нераціональне.

Відповіді не було.

— Що вас тепер порятує?

— Ну, зробіть же щось! — заблагав Джеймс Таґґарт.

Цієї миті — хоча це було тільки речення, постійне повторювання якого він чув усе своє життя, — Ріарден відчув усередині себе громовий вибух, ніби відчинилися сталеві двері, коли остання цифра стала на свою позицію, звільнивши вигадливий замок. Правильна відповідь поєднала всі частини головоломки, загадку було розгадано і знайдено причини всіх його життєвих ран.

Серед тиші, яка настала після гуркотіння, Ріарденові здалося, що він почув голос Франциско, який тихо запитував його у бальній залі цієї будівлі й повторював своє запитання тут і зараз: «На кому серед усіх присутніх лежить найбільша провина?» Ріарден почув свою тодішню відповідь: «Думаю, на Джеймсові Таґґарті». І знову голос Франциско промовив без найменшого докору: «Ні, містере Ріарден, не на Джеймсові Таґґарті». Але тут, у цій кімнаті, тут і тепер, Ріарден подумки відповів собі: «На мені».

Він проклинав цих мародерів через їхню впертість і незрячість? Але ж він сам допустив до цього. З моменту першого прийнятого ним пересмикування, з першої директиви, що він їй підкорився, Ріарден дав їм причину для віри в те, що реальність можна сфальшувати, що людина може вимагати нераціонального і можна знайти способи, щоб це нераціональне втілити. Якщо вже він прийняв закон про зрівняння можливостей, якщо прийняв директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять, якщо прийняв закон про те, що той, хто не здатен дорівнятися до його можливостей, мав право цим користатись, а ті, хто сам не заробляв, отримували завдяки цьому прибуток, натомість сам він втрачав, заробляючи; що люди, нездатні думати, повинні були керувати, а ті, хто міг керувати, змушені були їм коритися, — хіба це вони поводилися нелогічно, повіривши, начебто існують в нераціональному Всесвіті? Це він, Ріарден, зробив усе це для них можливим, це він їм допоміг.

Хіба вони були нелогічними, вірячи, що повинні лише бажати, не дбаючи про те, наскільки їхні бажання можливі, — а він змушений був здійснювати їхні бажання якими завгодно засобами, що про їхнє існування вони навіть не здогадувалися? Ці нездатні ні до чого містики, які прагнули уникнути відповідальності, добре знали, що він, раціоналіст, узяв на себе завдання задовольняти їхні примхи.

Їм було добре відомо, що він дав їм карт-бланш у створенні реальності: він не запитував, навіщо, а вони не запитували, як; він дозволив їм вимагати у нього частку його багатства, потім — усе, чим він володів, далі — ще більше, ніж володів. Це неможливо? Та ні, він щось вигадає.

Ріарден не усвідомив, як зірвався на рівні ноги і стояв, дивлячись на Джеймса Таґґарта, бачачи в розгнузданій безформності Таґґартових рис відповідь на всі негаразди, яких зазнав протягом життя.

— У чому річ, містере Ріарден? Що я такого сказав? — дедалі тривожніше допитувався Таґґарт, але Ріарден був уже недосяжний для його голосу.

Він бачив перед собою послідовність років, жахливі пересмикування, неможливі вимоги, неосягненну перемогу зла, безглузді плани та незрозумілі цілі, які проголошувались у томах каламутної філософії, відчайдушний подив жертв, які думали, що якась складна і зловісна мудрість цілеспрямовано нищить світ. І все це спиралося на єдине переконання, що можна було розгледіти в поглядах переможців: він щось вигадає! Нам усе зійде з рук, він нам дозволить — і вигадає щось!

Ви, бізнесмени, пророкували, що ми зникнемо, а ми не зникли.

Це правда, думав Ріарден. Це не вони були сліпі до реальності, а він. Він був сліпий до тієї реальності, яку сам створив. Ні, вони не зникли, але хто ж зник? Хто зник для того, щоб розплатитися за їхнє виживання? Елліс Ваятт… Кен Данаґґер… Франциско д’Анконія.

Ріарден узяв свій капелюх, плащ і раптом зауважив, що присутні намагаються його зупинити, що на їхніх обличчях проступила паніка, що вони кричать у нестямі:

— Що сталося, містере Ріарден? Чому? Але чому? Що ми такого сказали? Ви нікуди не підете! Ви не можете піти! Ще занадто рано! Ще не йдіть! Ох, ще не йдіть!

Йому здавалося, що він бачить їх із заднього вікна швидкого експреса. Вони наче стояли на колії, марно махали руками, видавали незрозумілі звуки. Їхні постаті дедалі зменшувалися, віддалялися, слабшали голоси.

Хтось із них спробував зупинити Ріардена, коли той наблизився до дверей. Ріарден відштовхнув його з дороги — не грубо, а простим, плавним рухом руки, як відгортають завісу, що заважає, — і вийшов геть.

Сидячи за кермом машини і поспішаючи до Філадельфії, він відчував навколишню тишу. Всередині у нього теж було тихо і непорушно — тепер, отримавши необхідне знання, він міг дозволити собі відпочити, не напружуючи більше своєї душі. Він нічого не відчував — ані муки, ні піднесення. Багато років він видряпувався нагору, щоб помилуватися краєвидом, і ось нарешті дістався вершини, упав там і нерухомо лежав, відпочиваючи перед тим, як здійснить своє бажання, вперше маючи можливість побути з самим собою.

Він бачив порожню дорогу, що летіла назустріч, потім повертала, потім знову випростувалася, відчував зручну позицію рук на кермі, чув, як на поворотах шини труться об асфальт. Але почувався він так, ніби мчить естакадою, підвішеною у порожньому просторі.

Робітники фабрик, електростанцій, перехожі на мостах, які траплялися йому вздовж дороги, спостерігали за цим рідкісним зараз видовищем: вишуканою, дорогою і потужною машиною, за кермом якої сидить упевнений у собі чоловік; концепція його успіху була виразніша, ніж електричне табло, вона прочитувалась у його одязі, вправному кермуванні, цілеспрямованості й швидкості.

Вони спостерігали, як він пролітав повз них і розчинявся в серпанку, темному, ніби ніч.

Ріарден бачив у темряві обриси свого заводу, його чорний силует і тріпотливий відблиск. Той відблиск палахкотів барвою темного золота, а на небі прохолодним білим кришталевим вогнем світився напис: «Сталь Ріардена».

Він дивився на видовжений силует, на вигини доменних печей, схожих на тріумфальні арки, на димові труби, що здіймалися, немов урочисті колони вздовж алеї слави в імператорському місті; мости висіли гірляндами, крани стриміли, немов списи, і дим знаменами повільно розгойдувався