Читати книгу - "Астальдо"

Доки гості віталися зі знайомими панночками — Нолдіе і знайомилися з паннами — Синдаріе, до камінної зали повернувся Фінарато, погідний і лагідний. Руку він обв’язав полотном, а на питання брата відповів, що обпікся об ґратки каміну. Вислухавши слова співчуття, Фінарато стиха подякував і подав знак починати свято.

Опісля легкого обіду почалися звичні розваги — танці, співи, музикування. Артаресто не відходив від своєї панни і танцював, танцював пречудово, нічим не нагадуючи того понурого юнака з жахом в очах, котрий боявся вийти самотою за поріг тіріонської садиби Арафінвіонів. Супутники Фіндекано теж швидко знайшли собі подруг і старих приятельок. Навіть Ант пригадав кількох дів, а панна Сілітіель згадала і його батька Дорона, і його самого. Юний Нандо втратив звичну похмурість і лебедем плив у доріатському танку під звуки віол та арфи.

— Я радий за твого брата, — мовив Астальдо до Фінарато, — зовсім інша істота, я не пам’ятаю його таким.

— О, нехай відчує себе щасливим і хоробрим, — відповів Фінарато стиха, — задля одного цього варто було покинути Тіріон. І не дивись на мене так, милий родичу, ніби мене вже поховали. Як там любить говорити Рудий Майтімо? Не дочекаються… Я — князь Нолдор, і опиратимусь всім смертям, навіть оцій, що мені ввижається… Хтозна, може я заслужу милість Судді, і Валіе Вайре розпустить свого гобелена, щоб зіткати новий.

Наприкінці веселощів, що затяглися до ранку, і так захопили гостей, що ті забули про втому, в залі зосталися тільки Нолдор — хазяї замку, та їхні приятелі. Тільки Ант за своїм звичаєм примостився в куточку з книгою, та панна Сілітіель сиділа у кріселку біля Артаресто, обмахуючись віялом.

— Який жаль, що брат пошкодив руку, — бідкався Артаресто, — Фінарато, ти обіцяв нам пісню! Нехай там, у Гімрінгу, пишаються Золотим Голосом, наш Срібний Голос співає краще за Макалауре… Однак, арфа…

— Та я ж пошкодив руку, а не голос, — з усмішкою відповів князь Нарготронду, — а арфа… Мені підіграє наш гість — князь Фінгон є чудовим музикою.

— Найкраще я граю тятивою лука, — спробував віджартуватися Фіндекано, але Фінарато мовив лагідно:

— Будь ласка, родичу…

Артаресто сам підніс Фіндекано арфу, і той поволі почав перебирати струни, очікуючи пісні. Він думав, що родич заспіває якусь зі своїх улюблених пісеньок про ніжне кохання, і пісня таки була про кохання, однак Астальдо до цього дня її не чув.

— За морем

Зоставив тебе я, і серце зоставив за морем

Лиш зорям

Довірив печаль свою, виплакав горе

На кризі страшного проливу мене зігрівала любов

О, мила…

Колись ми зустрінемось знов…

Струни арфи під пальцями Фіндекано вже давно дзвеніли в такт пісні, та раптом Фінарато раптово змінив ритм:

— Мила… Адже я не знаю, де загину -

В лісах Белеріанду, під мурами Ангбанду,

На східних рубежах…

У травах Ард-Галену, в обложеній твердині…

Чи може у полоні, що навіває жах..

Можливо наші Боги таки є милосердні

Відкриються чертоги — і ось він знов, вирай…

Та тільки ж ти, кохана, не зрозумієш смерті,

І чому душу тисне Благословенний Край

Напевне, зрозуміти дано сестрі по мрії,

Одній з тих дів чорнявих, що рушили в похід…

Що з нами помирали в обложених твердинях,

Що поглядом відважним дивилися на світ…

А ти, моя красуне, білявий ніжний квіте…

Благословляю долю, якої не було…

Бажаю тобі щастя у затишному світі

Бажаю не дізнатись про смерть і зло…

Мила… Адже я не знаю, де загину -

В лісах Белеріанду, під мурами Ангбанду,

На східних рубежах…

У травах Ард-Галену, в обложеній твердині…

Чи може у полоні, що навіває жах…

Наприкінці Нолдор співали всі, співали зі зневагою до власної загибелі, співали на квенья, але панна Сілітіель, котра спочатку зморщила носик, не мовила нічого, заворожена силою голосу Фінарато і тими образами, які вловила через оsanwe. З останнім дзвоном струн, Фіндекано відклав арфу, поглянув на правицю співця, де на вказівному пальці блиснула срібна обручка у вигляді лебедя, перстеник, якому, напевне, не судилося поступитись місцем золотому, шлюбному персню, і сказав стиха:

— О, занадто сумно… Опісля веселощів… Подивіться, Нолдор — сходить Анара… Аuta i lome[161] — і темрява біжить від променів Вогняного Серця. День настане! Чуєте, воїни? День настане і ми опинимося в оновленій Арді. Всі тут присутні, Фінарато Інголдо. Разом з милими серцю.

Фінарато підійшов до віконечка, відчинив його, і вранішній щебет пташок увірвався разом із першим промінням до притихлої зали.

— За що я люблю родича Астальдо, — мовив з усміхом князь Нарготронду, — так це за невиправну впевненість у найкращому виході зі скрутної ситуації. Я вірю тобі, Фіндекано, і знаєш чому? Тому, що ти одного разу довів усім, що можна зробити неможливе. Ти навіть не несеш еstel — ти сам є еstel…

— Не далі, як вчора, — засміявся Фіндекано, — ти сам підбадьорював мене. А отже — це ти невиправно впевнений у наших звитягах.

— Авжеж, — вліз у розмову Алмареа, — ви добре співали, Фінарато Інголдо, тільки пісня має бути трошки інакшою. Якщо все наше військо опиниться в Мандосі — то Суддя буде змушений відчинити брами навстіж і знайти спосіб переправити нас назад. Стільки буйних Нолдор його чертоги просто не витримають — ми їх підпалимо вогнем наших душ… «Нехай, — скаже Вишній Намо, — краще штурмують Ангбанд, абощо…»

Поміж воїнами прокотився смішок…

— Не лише князь Феанаро звався Вогняним Духом, — мовив Алмареа, задоволений з того, що серйозний настрій, спричинений піснею Фінарато, розвіявся. — ми теж є синами вогню.

В Мінас-Тіріті Фіндекано гостював недовго. Хоча Артаресто і умовляв його залишитись подовше, Астальдо вирішив виїхати одночасно з Фінарато, котрий відбував до Нарготронду.

Князь Дор-Ломіну дійсно хотів побачити печерне місто, побудоване з допомогою Наугрім. Та була й ще одна причина — Мінас-Тіріт спротивився йому… Фіндекано лише сподівався, що видіння Інголемо є неправдивими, що це дійсно є витончена помста Мелькора князю Арафінве — вкласти видива смертного страху в душі його синів. Просто Фінарато виявився міцнішим духом за Артаресто, ось і все.

Нарготронд Фіндекано, звісно, вразив.

Сам він ніколи не хотів би жити в печерному граді при штучному освітленні, однак місто, симфонія кам’яного мережива, було неймовірним. Музика, застигла в камені — це перше, що приходило на думку. Підлогу вкривали м’які килими, світильнями служили лампи Феанаро, виробляти які Фінарато вже вмів сам за кресленнями, які йому довірив Руссандол. Різьблені колони