Читати книгу - "Астальдо"

І місто це було неприступним…

Головний вхід затуляла брама, якій позаздрив би і Ангбанд, брама, замаскована під кам’яну брилу. Перед брамою шумував Нарог — швидка та глибока річка. Переходили її по підвісному мосту, обрубати який можна було за кілька хвилин. Пройти мостом могла одночасно лише одна особа, ведучи в поводу коня. Фінарато мовив, що в ці печери є ще один вхід, який постійно охороняється, а в лісі чатує варта.

В такій твердині, при зачиненій брамі, можна було оборонятися роками. Втім, Нарготронд ще потрібно було відшукати — дорога до Таур-ен-Фароту, лісистого нагір’я, де причаївся Нарготронд, була досить тяжкою для непризвичаєних до лісу істот.

Фінарато приймав гостей з князівською розкішшю, вельми схожою на ту, що була в Тіріоні, і поміж приятелями більше не заходило розмови про видіння та жахіття. З Дортоніону примчали на короткий час Ангарато та Айканаро, засмаглі, веселі, сповнені юнацької відваги. Вони навперебій оповідали про вилазки у степ, про кінну кордонну варту Ард-Галену, про сутички з орочими зграями, про сторожові вежі, розставлені в степу трохи не до самого Ангбанду… Молодші Арафінвіони запевняли, що Ард-Галеном нині не проскочить і миша.

— Ми врахували помилки Дагор Аглареб, — хвалився Айканаро, — тепер ланцюг вогнів буде таким, що його побачать зі сходу і з заходу. А ми ударимо туди, куди буде найпотрібніше. А то аж кривдно — в останній війні так і не довелося помахати клинком.

— Мої степовики, — всміхався Фінарато, обіймаючи братів, які нагадували нині двох соколят, націлених на битву, — охоронці порубіжжя…

— О, так, там, звісно, не Нарготронд…. — сміявся Айканаро

- І не Мінас-Тіріт з його славетними винними льохами, — підкинув Ангарато, — ох і подражнив би я Артаресто нині, та милий брат сидить біля спідниці панни, а нам нема коли розсиджуватись у твердині.

— Доріатці зіпсують кого завгодно, — зводив Айканаро очі догори, — ах, ніжне кохання… Ах панна мені відмовила… Ах…

Він схопився за груди і натурально вдав умирущого.

— Мовчи, Гостра Шпичко, — мовив Фінарато стиха, — не зарікайся від любови, вона дійсно вбиває…

— Тільки не говори, ясновидцю, що я помру від того, що мені відмовить панна. З Айканаро таке не вдасться, я не збираюся закохуватися до взяття Ангбанду.

Брати погостювали недовго і помчали геть разом зі своїм супроводом з Дортоніону. То були юнаки, спокревені з Третім Домом, жадібні до звитяг і битв. Вони не думали про загибель взагалі — звитяжну, ганебну, будь-яку… Просто пили життя мов келиха нахильці і жили від вилазки до вилазки, винищуючи чорну погань, яка насмілювалась топтати степ, що вже став їм рідним.

Пробувши в Нарготронді до осені, Фіндекано почав збиратися у зворотній шлях, але Фінарато запропонував йому виїхати на полювання до Східного Белеріанду, де їх мали радо зустріти близнюки Амбаруссар.

В ніч перед від’їздом Астальдо не спалося. Тому він швидше відчув, ніж почув, як відчинилася Фелагундова брама — так бо Наугрім прозвали князя Нарготронду: Фелагунд, прорубувач печер.

Фіндекано зітхнув. Звук цей ще раз нагадав йому, що він є у чудово оздобленій, але печері. Йому не вистачало тут повітря. Не вистачало саду, дерев, трави. Він нічого не говорив Фінарато, але радий був, що нарешті вибереться звідси до лісу.

А до Нарготронду хтось прибув, і прибув якийсь вельможа — кому б ще відчиняли браму серед ночі. Вийшовши до довгого переходу, Фіндекано почув віддалений цокіт копит, голоси Ельдар, котрі умовляли коня пройти до конюшень довгим коридором, потім все затихло.

Переходом в його бік поволі рухалась якась постать. Ось вона зупинилась, затулила лице руками і раптом схлипнула так гірко, що Фіндекано мимоволі рушив уперед.

— Хто тут? — спитав дівочий голос, — не наближайтесь…

— Артаніс? — спитав Астальдо, не вірячи власним вухам.

— Фіндекано? — перепитала дівчина, — як ти тут опинився?

— Приїхав погостювати, сестричко… Ти прибула з Доріату?

Артаніс мотнула головою, і з її зачіски посипалися шпильки, дзвенячи об камінь підлоги.

— Прибула, — мовила вона, схлипуючи, і раптом впала Фіндекано на груди, здригаючись від ридань.

— Ну, — мовив розгублено князь Дор-Ломіну, — що з тобою, сестричко? Ти ж у нас Нервен…

На личку Артаніс з’явився дивний вираз — затятий і зацькований одночасно.

— Нервен, — сказала вона, — в тому то й річ… Нервен…

— Ходімо до книгозбірні, - запропонував Фіндекано, — там завжди горить вогонь у каміні… Я зроблю тобі quenilas, я привіз з собою трохи справжнього листя — мій зброєносець віддав за нього всі свої золоті прикраси, нерозумне дитя…

— О, так, — сказала Артаніс, — дійсно… Посидимо біля вогню.

Фіндекано не дуже то тямив у порухах дівочих серденьок. Його рідна сестра Арельде була гордою та норовистою особою, холодною з вигляду та замкненою у собі, як всі Нолофінвіони. В Артаніс же дивно поєднувалась тиха мрійливість одних синів Арафінве та запальність і войовничість інших.

— Що сталося? — повторив він, коли вони обоє вигідно розташувалися у книгозбірні Фінарато.

Книгозбірня та була ще невеличкою, але знаючи натуру Інголемо, Фіндекано не сумнівався в її швидкому поповнені. Князь Нарготронду зібрав у себе найвідоміших поетів і любомудрів Нолдор з усіх Трьох Домів, переманивши їх з прикордоння. Великий Князь Нолофінве, коли йому доповіли про це, сказав лишень, що володіти зброєю у рушенні вміє майже кожен, а от володіти розумом — одиниці, і їх потрібно оберігати.

Фіндекано підвісив над вогнем чайничок, розставив на столі золоті кухлики з гербом Фінарато, переніс поближче вазу з фруктами. Артаніс подивилася на вазу як на ворога, але таки взяла яблучко.

— Як мило, — мовила вона, беручи ножичка і очищаючи плід, — і як добре, що першим у Нарготронді я зустріла тебе, якщо не рахувати вартових і конюших Ельдар. Я б не перенесла, якби хтось помітив мою слабкість. Тобі я довіряю, Астальдо — ти вмієш мовчати…

— Швидше — не вмію базікати, — віджартувався Фіндекано.

— Як я його ненавиджу, — сказала Артаніс від серця.

Фіндекано не спитав — кого. Ельдар ненавиділи Морінготто, якого вже почали називати Морготом на синдарський лад, але про цю зненависть не говорили вголос — все й так було зрозуміло. Подібними виразами не розкидалися, однак, знаючи Артаніс…

— Ти навіть не спитав його імені — мовила дівчина.

— Якщо це не Морінготто і не Феанаро — то тільки Келеборн, — відповів Астальдо аж надто серйозно, — мені здається, що лише троє цих осіб можуть викликати подібне почуття