Читати книгу - "Астальдо"

Артаніс з хвилину мовчки дивилася на нього, тоді прошипіла:

— Якщо ти зібрався жартувати за вояцьким звичаєм, то поговори по палантиру з Рудим Майтімо — він оцінить…

— Я зовсім не збираюся з тебе сміятись, — сказав Фіндекано заспокійливо, — просто здогадався з виразу твого обличчя, що між тобою, і твоїм нареченим не все гаразд.

Артаніс опустила голову і з хвилину розглядала срібну обручку у вигляді сплетеного листя на своїй правиці.

— Зовсім негаразд, — мовила врешті, - я просто втекла. Мене давить Менегрот…

— Але тут…

— Не тому, що печери, ні… Весь уклад їхнього життя. Там добре гостювати, але жити… Оці церемоніали, розписані по хвилинах, урочисті виходи князя Ельве до тронної зали. Як тільки любий родич вирікає слово, всі інші мають схилитись перед його мудрістю… Оцей поділ Еldrim на гірших і кращих… Ти знаєш, що вони називають тих Синдар та Нандор, що не живуть в Доріаті, Моріквенді — Темні Еldrim? Кажуть, що ми Нолдор, Golodrim[162], є пихатими, але князь Ельве перевершив навіть Феанаро…

— О, не може бути, — сказав Астальдо, намагаючись не усміхатись, — князь Феанаро був неперевершеним…

Артаніс здвигнула плечима. З хвилину вона дивилась, як родич знімає з вогню чайничок, як відшукує на поличці з посудом пуделечко з дорогоцінним листям, як обережно ставить чайничок на ґратки на столику, а листя розкладає по чашечкам.

— На тебе приємно дивитись, — мовила вона, — твої спокійні рухи… А в Менегроті мені, щоб випити ковток quenilas, довелося б будити слуг. Мені не можна було б заварити його самій — непризвоїто. І ще більш непризвоїтим було б, якби це зробив хтось із княжого дому.

— Взагалі-то quenilas мені заварює Ант, — всміхнувся Фіндекано, — але навіщо будити хлопчину, коли можна зробити це самому… Та й наші похідні умови… То війна, то будівництво… Часом я просто падав без сил, і бідолашному Анту доводилося стягувати зі свого князя чоботи…

— У нас князь, — сказала Артаніс зло, — просто — перший серед рівних. Ти згадав Феанаро, навіть він був вождем для воїнів, а не вищим від собі подібних. Вправнішим, розумнішим — так… Але не вищим. Він посилав Ельдар на смерть порухом руки, але quenilas заварював собі сам…

— Quenilas йому заварював Руссандол, — мовив Фіндекано, простягаючи сестрі паруючого кухлика, — якщо у Великого Митця взагалі був час його ковтнути. Феанаро поспішав жити, наче знав, що йому відміряно короткий вік.

— В Доріаті зупинився час, — сказала дівчина, обережно беручи чашечку, — навіть у Валінорі ми відчували його плин… Там часу немає… Іноді мені здається, що так мусить бути у Мандосі — замкнене коло щоденних безглуздих справ. Вони ще творять, але вже швидше з звичкою, ніж з потреби… А дівам і жонам творити непризвоїто — нам залишили тільки кохання і плітки… О, так, у Доріаті діва є у великій пошані, і багато хто з них веде рахунок тим, хто згас від нерозділеної любови, однак…

— О, це занадто… — пробурмотів Фіндекано і мимоволі торкнувся персня Еріен, що висів на ланцюжку.

Гостроока Артаніс побачила його рух, побачила і персня, котрий Фіндекано одразу затулив долонею.

— Як ти вижив? — спитала звільна, — я знаю, що це перетривав Руссандол, а тепер і ти… Вона теж з Доріату?

— Моя найулюбленіша сестро, — мовив Фіндекано лагідно, — навіть якщо це було б і так, я б не назвав тобі імені панни, боячись за її життя…

— О, я терпіти не можу Феанаріонів, — пирхнула дівчина, — однак я не могла слухати, як якась Синде зневажає мого родича. Вона була впевнена, що він помре… Коли вона зо смаком оповідала, як відмовила рудоволосому воїну з Гімрінгу, я сиділа мовчки і ледве стримувалася, бо це було в присутньости княгині Меліян. Вони сміялися, ці… красуні, які не пливли з Феанаріонами на залитих кров’ю кораблях, не йшли з нами по кризі. Вони думали, що Майтімо помре від нерозділеного кохання, Майтімо, котрий вижив на Тангородрімі… Вони закладалися, коли це станеться, вони насміхалися над тим, що однорукий насмілився освідчитися такій пишній панні, котра вже має на рахунку двох згаслих Еldrim… А я слухала і згадувала, як зайшла до твого намету біля Мітріму, і побачила… побачила кістяк, обтягнений шкірою… і волосся, в якому мідь переплелася з сріблом… Побачила рани, що їх обробляли цілительки, рани, що не могли затягнутися… і обрубок замість правиці… А Руссандол прошепотів винувато, але з насмішечкою, за своїм звичаєм: «Моя найулюбленіша сестро, не викликай мене просто зараз на двобій — я поки що не зовсім до цього готовий…»

Фіндекано ледь усміхнувся, згадавши приятеля з його жартиками, що свідчили про незламність духу. Він трохи дивувався, що згадки про Еріен вже не викликають у нього такого болю. Просто трохи ниє серце — ось і все.

— Опісля цього, — сказала Артаніс зловтішно, — я підійшла до цієї панни і мовила ввічливо: «моя мила подруго, Ельда, про якого ви оповідали, є моїм братом. Якщо він дійсно згасне від вашої жорстокости, то я викличу на поєдинок вашого нареченого, якщо ви заручені, а якщо ні — то брата, або іншого близького родича. Я не позбавлю його всього hrоа — тільки правої руки.»

Фіндекано мимоволі пирснув сміхом, уявивши собі личко панни. Майтімо ніколи не описував зовнішньости своєї жорстокосердої діви, але Астальдо чомусь уявив її схожою на наречену Артаресто.

— О, мені потім вичитували всі… - пирхнула Артаніс, — княгиня Меліян, сам Сінголло, Келеборн… Однак, розмови про однорукого Ельда припинилися в Доріаті, а ця діва і досі обходить мене десятою дорогою. Однак, милий брате, що ж сталося з тобою? Я і не знала, що ти заручений. В цьому Доріаті немає навіть палантиру, хоча Майтімо пропонував князю Ельве через мене останній, сьомий…

Фіндекано повертів в пальцях персня Еріен і мовив неохоче:

— Вона з прибережних Телері… Вона покинула мене, коли дізналася, що я… Дізналася про Альквалонде…

— А, то ось чому… — зітхнула Артаніс, — але ти вистояв. Милий мій Астальдо…

— Мене вирятував Руссандол. Хтось його викликав — напевно зброєносець.

- І як він тобі допоміг?

— Відвіз на берег Хіселіну і змусив битися з ним на двобої. Опісля того я проспав дві доби і зцілився. Однак, я попросив би, сестро, зберігати це в таємниці. Ніхто не знає — навіть Фінарато… Мої воїни теж, окрім, звісно Анта…

Артаніс подивилася на нього, як на примару.

— Ти муштрував воїнів, дбав про Дор-Ломін, і ніхто не здогадався, що чорна туга повила твою душу?

— Я просто намагався не