Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Сучасна польська повість 📚 - Українською

Читати книгу - "Сучасна польська повість"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сучасна польська повість" автора Корнель Пилипович. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 120 121 122 ... 127
Перейти на сторінку:
й півкроку.

Аж ось бачу — до кімнати, де сидить Роман, входить жінка. Я не знаю ні її ім’я, ні прізвища, але знаю, що це Вона, звідкись я з нею дуже добре знайома. Ця безсоромна бабега майже зовсім гола, на ній тільки чорний ліфчик і чорний пояс від панчіх, підв’язки вільно звисають і метляються за кожним її кроком. Вона йде поволі, плавно виступає на шпильках, похитує стегнами й ворушить руками, неначе пливе й відгортає водяні рослини. Роман простягає до неї руки, вона сідає йому на коліна, вони цілуються, потім, не знаю, як це сталося, немов обернулась рухома сцена, — бачу, вони лягли разом. Але раптом усвідомлюю, що жінка — це ж я сама, це я лежу з Романом, бачу поряд його обличчя, це зі мною він простує до того, чим це завжди завершується, — але водночас знаю, що він лежить не зі мною, а з тією жінкою. Я плачу з ревнощів і безсилої люті, з розпачу. Прокидаюсь і потім ще довго плачу. Темно, тихо. В пітьмі бачу світляні стрілки будильника, вони показують пів на третю.

Цей дивний сон глибоко вразив мене. Я пам’ятаю його дуже виразно, з найменшими подробицями, неначе щойно прокинулась, хоч снився він мені позавчора.

Потім до ранку вже не спала. Думала, згадувала й переживала все спочатку, мучилась, але було в цім сні щось таке, що змушувало вертатись до нього знов і знов. Ніби я снила не тільки в уяві, а всім єством — шкірою і нутром своїм.

* * *

2 січня 1962 p.

Роман готується до захисту докторської дисертації і тому не поїхав зі мною на різдво до батьків. Сказав, що хоче побути кілька днів сам, це йому навіщось потрібне.

Навіщо? А хто його знає! Адже ж і так він може бути сам, коли хоче. Поки я сиджу на роботі, він часто приходить додому; окрім неділі, в нього є два чи навіть три дні на тиждень, коли він взагалі не повинен бути в інституті. Я нагадала йому, що захист призначено аж на осінь.

У відповідь почула, що до захисту хтось повинен прочитати його працю й подумати над нею, а взагалі «побути самому» означає зовсім не те, що я думаю. Отож, їдучи до батьків, я розлучалася з Романом у досить кепському настрої. Не хочу сказати, що мене випровадили з дому, але в мене було саме таке почуття. Адже Роман міг запропонувати, щоб ми влаштували вдома скромне свято тільки для нас двох, якщо вже він справді так дорожить своїм часом. Я навіть трохи на це й сподівалася. Але що мені лишалось робити, коли він прямо сказав, що хоче зостатися сам?

Взагалі після смерті матері Роман дуже змінився. Це сталося поступово й непомітно для сторонніх. Він завжди був неговіркий, та інколи розійдеться раптом і зробиться дуже милий, дотепний і веселий. Тепер такого з ним не бувало. Мені здається, він став більше пити. Ми з ним ніколи не провадили довгих розмов, а останнім часом говорили одне з одним зовсім мало, тільки про найпотрібніші речі. Домовлялись, коли кожне з нас буде чи не буде вдома, хто оплатить рахунки і що треба купити. Іноді обмінювалися зауваженнями про сусідів, співробітників, знайомих. Не пригадую, щоб ми коли-небудь серйозно посварилися. Минали дні й роки, ми жили у спільній квартирі, разом снідали й вечеряли, коли-не-коли ходили в кіно, в театр чи на концерт. Вночі ми зустрічалися в ліжку, зрештою, останнім часом усе рідше. З мого боку то був обов’язок — не надто неприємний і не обтяжливий.

В мене було якесь невиразне почуття, що ця повинність передана мені у спадок всіма жінками, які переді мною більш чи менш щасливо жили з чоловіками. Я завжди любила й тепер люблю веселитися, танцювати, фліртувати.

Ця гра хвилює мене і збуджує. Звісно, все, що діється потім, є природним продовженням тієї ж гри, але мені воно не здається прекраснішим і глибшим від того, що було попереду. Це тільки вони, чоловіки, Роман і всі інші, прагнуть завершення й досягають його. Я ніколи нічого подібного не зазнала. Раз, вже давно, з Романом, я була близька до чогось дуже сильного, це було ось тут, поряд, — та раптом щезло і більш ніколи не верталось. А може, мені тільки примарилось? Тепер вже не пам’ятаю.

Здається, це було того дня, коли ми їздили далеко мотоциклом, купалися в Дунайці й загоряли, — в мене навіть трохи обгоріла шкіра на спині й на плечах, — додому повернулись пізно, обоє стомились і хотіли спати. Втім, тепер вже не знаю, може, мені це просто приснилось.

Я взяла три дні з майбутньої відпустки, щоб після свят побути в батьків, але атмосфера там була не дуже приємна: мама чи то нездужала, чи то перевтомилася, тато був у поганому гуморі, бо наступного року його начебто збирались випровадити на пенсію, Стеня ходила мовчазна і ще більш замкнена, ніж звичайно. Не знаю, може, мені тільки здалося, але в розмовах, що точилися за столом, були якісь недомовки, всі до мене придивлялись, мама кілька разів задавала мені якісь дивні, не зв’язані між собою запитання про мене й Романа. Я почувала, що коли пробуду тут ще день чи два, почнуться балачки на теми, яких я воліла б не зачіпати. Я зібралася й на другий день після свят, не признавшись батькам, що могла б залишитися, вернулась нічним поїздом додому.

Вернулась? Так, вернулась, але не тим поїздом, яким виїхала. Мені не хочеться описувати докладно, як це вийшло. Просто я сіла в якесь темне купе першого класу, причому мені довелось довгенько стукати, бо воно було замкнене, а на лавах спало чи вдавало, що спить, якесь подружжя та ще двоє чоловіків. Один із цих чоловіків нарешті підвівся й відчинив двері. То був кремезний здоровань у картатій сорочці, з білявою кучерявою чуприною, з широкою, старомодною обручкою на пальці. Ми з ним сиділи поруч, бо в купе втиснулося ще двоє людей.

Було жарко й душно, але вимкнути опалення не вдалося, щось там зіпсувалось. Ми їхали поночі, пахло апельсинами, які хтось недавно їв, у всіх попільницях було повно шкурок. Чому я через дві години вийшла в Катовіцах із цим чоловіком, що звався Яцек, мав тридцять три роки і був, як каже Стеня, чудовим екземпляром «самця-плідника»? Чому я вийшла і подалася з ним у готель? (Ні, не в «Савой»!) Може,

1 ... 120 121 122 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сучасна польська повість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сучасна польська повість"