Читати книгу - "Слово після страти"

Йожеф пішов, залишивши нам дві пайки хліба, дві пачки сигарет і чотири грудочки цукру. Хліб і цукор ми віддали Гриші, а сигарети — Миколі Єрошку.

Нас не залишили напризволяще! За наше життя борються, за нами стоять сильні, мужні люди, вони не дадуть нас в обиду. У ці хвилини я твердо повірив, що ми не загинемо.

За якихось півгодини знову завила сирена: блокшпера! Усіх в’язнів загнали в блок. Невдовзі ми почули далеке ревіння дизельних моторів. Воно весь час наростало і невдовзі заповнило весь табір. Машини прийшли! Отже, ми врятовані!

Ми з Жорою душили один одного в обіймах, прощалися з Гришею і Миколою Єрошком, який мав після від’їзду Жори очолити підпільну групу в блоці 2-А Важко, несказанно важко розлучатися з друзями, з якими стільки пережили і так зріднилися.

У шлафзалі з’явилася кабаниста постать Пауля, цього разу одягненого по формі і, як завжди, з києм в руках.

— Усім вишикуватися на аппельплаці, та швидше!— заревів він своїм пропитим, хрипким басом і брудно вилаявся.

Те, що Пауль прийшов у шлафзалу особисто, та ще й одягнений по формі, свідчило: попереду важлива подія.

Двотисячний натовп в’язнів хлинув до виходу. Стукіт дерев’яних гольцшугів, тріск нар, шум, тиснява, крики, лайки на всіх мовах — усе це злилося в суцільний шарварок, від якого здригався блок. Цим потоком винесло на аппельплац і нас. А там уже кілька десятків холуїв, орудуючи киями, шикували в’язнів, вирівнювали, ряди. Нарешті усе втихомирилось. Перед строєм стояв Пауль і тільки блимав налитими кров’ю очима, раз у раз, пантруючи доріжку, по якій мало прийти начальство. Ось лунає команда:

— Ахтунг! Штіль гештант! Мютцен ап[66]! На доріжці з’явився Ауфмейєр у супроводі якогось незнайомого нам унтер-офіцера. Пауль рапортує їм, після чого вони втрьох обходять стрій в’язнів, перераховуючи ряди і шеренги. Я одразу здогадався, що унтершарфюрер і є наш новий блокфюрер, призначений замість Ауфмейєра. Ми знали, що «кращі» есесівські унтер-офіцери перед присвоєнням їм офіцерського звання проходили стажування на посадах блокфюрерів з метою «морально-вольового» загартування, а простіше кажучи, для застосування на практиці усіх звірств і жорстокостей, набутих ними під час навчання в есесівських училищах. Очевидно, наш новий блокфюрер і належав до тих «кращих» унтер-офіцерів, яких просували по службовій драбині. Він був високий, худий, світловолосий, з нездоровим, лихоманним блиском в очах. Цими очима новий блокфюрер підозріливо, свердлив в’язнів. Мабуть, він щойно закінчив есесівську школу і оце прибув на місце служби. Можливо, навіть закінчив «спецшколу вбивць», яка була в Австрії, поблизу міста Ефердіна у замку Гартхайм, де досвідчені есесівські інструктори готували кадри катів. Що й казати, наука не пішла до бука, бо, проходячи вздовж шеренги, унтершарфюрер методично і якось діловито стьобав в’язнів нагайкою. Видно було, що робив він це знічев’я, бо жодних видимих порушень не було,— усі стояли, затамувавши подих. Ритм його ударів був настільки точний, що я здалеку розрахував — один з ударів дістанеться й мені. «Невже Ауфмейєр не заступиться»,— подумав я. В наступну мить різкий біль полоснув моє обличчя. Ауфмейєр удав, що нічого не помітив.

Коли обхід закінчився, Ауфмейєр оголосив, що блокфюрером нашого блока віднині буде унтершарфюрер Вурм, і висловив надію, що блок 2-А і надалі буде зразковим.

Вурм стояв перед строєм, звузивши очі, і презирливо усміхався. При цьому він поляскував себе по халяві нагайкою, точнісінько так, як це робив лагерфюрер Гесс.

Та ось на бруківці з’явилася група людей. Попереду йшли два есесівці, а за ними з десяток в’язнів з папками в руках і пов’язками на рукавах. Поза всяким сумнівом, це були писарі з центральної канцелярії. Нарешті!

Процедура відбору в’язнів була проста і швидка. Один з писарів вигукував номер, в’язень виходив із строю, піднімав рукав лівої руки, на якій був витатуйований номер. Під наглядом есесівців писарі звіряли номер із тим, що значився у списку, після чого в’язень переходив на другий бік майданчика, де ставав у шеренгу відібраних.

Нарешті назвали і мій номер. Я підійшов до писарів. Один із них пильно подивився мені в обличчя, наче старався запам’ятати його назавжди. Я не сумнівався, що це був один із тих, хто влаштовував мені перевод у Явожно. Зараз я навіть подумати не міг, що через шістнадцять місяців зустрінуся з ним і познайомлюся ближче, але вже не в Освенцімі, а в Маутхаузені. Це був Юзеф Ціранкевич — один із найавторитетніших керівників освенцімського підпілля.

Викликали й Жору. В мене остаточно відлягло од серця. З Жорою можна йти, куди завгодно, хоч на край світу.

З нашого блока на етап брали всього сто чоловік. Решта були з інших блоків. Після закінчення відбору всіх, хто залишався, загнали в блок, а ми прождали ще з півгодини, поки закінчили відбирати в’язнів в інших блоках. На мене раз чи два подивився Ауфмейєр, але нічого не сказав. Мабуть, те, що ми з Жорою зникали, його цілком влаштовувало.

Нас привели до машин, ще раз звірили номери із списками, після чого есесівський офіцер заходився відраховувати по п’ятдесят чоловік на кожну машину. Це були спеціально обладнані для перевозки в’язнів потужні дизельні грузовики з високими бортами. Але брезентових тентів на них не було. Видно, есесівці не хотіли в таку спеку душитися під тентами.

Ми залізли в кузов і стали біля правого борту. П’ятдесят чоловік утворили живий чотирикутник, відгороджений від автоматників, що сиділи ззаду, сталевою сіткою.

В’язні раділи, що нарешті вирвалися з цього пекла, в якому безслідно згоряли десятки і сотні тисяч людських життів. Нас чекала подорож у невідоме, і все-таки це була подорож, а невідоме — це ще