Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Донна Мімма довго не може заспокоїтися. Побачивши, як ота краля прямує через майдан — стегна вихилясом, кирпу задерла, руки в кишенях, а біле перо велюрового капелюшка так і тріпоче на вітрі, — вона рвучко відвертається, затуливши долонею очі. А як стукотять по бруківці її підбори, ніби примовляючи: «Я іду! Я іду!»

Ні, це не жінка — відьма! Господь не міг такого сотворити!

— Що кажете? Табличка?

— Аякже! Почепила на двері дому табличку, де зазначила своє прізвище й фах. Як її?.. Ельвіра… далі не пригадаю. Синьйорина Ельвіра Мості? А що означає — «дипломована»? A-а, має ліцензію? Дипломована пройда! О Господи, хто в таке повірить? Хто її, безсоромну, до себе покличе? І який вона може мати досвід, коли сама ще й… во ім’я отця і сина і святаго духа… Невже в наші часи таке можливо? І в такому містечку, як наше? О-хо-хо…

І донна Мімма махає рученятами в чорних мітенках, ніби угледівши перед собою язики пекельного полум’я.

— Ні, синьйоро, красненько дякую, — чи до кави мені тепер! Накажіть принести води, склянку води, — у мене голова паморочиться! — так бідкається вона перед клієнтами, до яких часто навідується, щоб, як вона каже, посидіти й погомоніти про сеє-теє… Ні? Ще нічого не спостерегли? На все воля Божа, дяка йому і на землі, і на небесах, люба синьйоро!

Нарікати стало для неї манією: ні, за себе вона не боїться, місцеві жінки ніколи не проміняють її на ту, іншу, та й чи треба цього боятися, знаючи, які вони тут побожні, як їх у цих краях виховують і як вони шанують святині! Та не проміняють ні за що в світі!..

— От я й кажу, о пресвята діво Маріє… не про мене мова… Такий скандал! якась дівуля… Кажуть, лається не згірш од карабінера… не соромиться бридких слів… Ніби так і треба…

Її так поглинає сама жахливість цього скандалу, що вона вже не помічає, як пригнічено й ніяково поглядають на неї жінки, — ніби хочуть їй щось сказати, але не зважуються.

А тепер ось і міський лікар від неї відвернувся, здибавши на вулиці. Не помітив? Якби ж то! Помітив — і відвернувся. Чому?

Невдовзі донна Мімма дізнається, що та безсоромниця відвідала лікаря удвох із своїм братом. Звичайно, тільки для того, щоб відрекомендуватися. Хто там зна, як вона його приголубила: вони це вміють, приїжджі; там, у себе на материку, по великих містах, геть утратили сором! А цей лікар просто зсунувся з глузду… В неї диплом? Та до чого тут диплом? А-а, ну знаємо, знаємо, справа виключно у дипломі… Ніби ми не знаємо, як це робиться! Сюди скік, туди скік, оченята-бровенята, підморгнула-пригорнула — і чоловіки спалахують, як солома! Тепер і старі Бога не бояться! Та годі, припиніть, — диплом, диплом! Досвід — ось що головне! Досвід!

— Так, але й диплом, донно Міммо… — зітхнувши, відповідає аптекар, якого вона перестріла на вулиці й пожалілася йому, що лікар перестав її помічати.

— Я, наприклад, ніколи не мала диплома, і що? — кидає вона, посміхаючись і склавши докупи свої рученята у нитяних мітенках. — А вже як-не-як тридцять п’ять років практикую, тридцять п’ять повнісіньких… Я ж і вам, доне Саріно, діточок Божою милістю з Палермо привезла… Ось, погляньте…

І донна Мімма нахиляється й підхоплює на руки, такі маленькі, але міцні, гарного малюка, який спинився на розі біля аптеки, і підкидає його високо, аж до сонця.

— І його теж! Всіх, хто тут є, усіх — я! Це я їздила купувати їх до Палермо — і без диплома! Кому він потрібен, отой диплом?

Молодий аптекар силувано всміхається:

— Та воно то так, донно Міммо, звісно… досвід… але…

І дивиться на неї, засоромлений і знічений, і теж не знаходить у собі мужності сказати, яка загроза над нею зависла.

Нарешті з префектури провінційного центру надходить гербовий папір з печаткою, наполовину віддрукований на машинці, а далі дописаний від руки; змісту того повідомлення вона до кінця не втямить, проте здогадується, що там сказано про брак у неї диплома, а тому — відповідно до статті такої-то, параграф такий-то… Вона все ще вивчає той папір, коли з’являється поліцейський з мерії, щоб запросити її до мера.

— До мерової жінки? А хіба вона вже?.. — кривиться донна Мімма.

— Ні, вас кличуть до мерії, — відповідає охоронець порядку. — Для вас є повідомлення.

Донна Мімма супить брови:

— Для мене? З приводу цього листа?

Охоронець порядку знизує плечима:

— Не знаю. Там усе вам скажуть.

Донна Мімма йде до мерії, де її зустрічає вельми збентежений мер. Колись вона і його купила в Палермо, потім двох діток привезла йому звідти, і скоро їй знову лаштувати карету в далеку дорогу, по третю дитину, а тут тобі маєш…

— Ось, донно Міммо! Бачите? Ще один папір з префектури. Так, ідеться про вас. І, на жаль, нічого не вдієш. Вам забороняється приймати дітей.

— Мені?

— Вам. Бо ви, люба донно Міммо, не маєте диплома. Такий закон.

— Який закон? — мало не кричить донна Мімма, і на обличчі в неї ані кровинки. — Новий закон?

— Та де новий! Просто у нас тут, окрім вас, багато років нікого не було, ми вас знали, шанували, любили, довіряли вам і тому дивилися на все крізь пальці. Але зрозумійте, донно Міммо, ми теж порушували закон! Хай їм біс, тим клятим формальностям!.. Доки ви були тут самі… А тепер приїхала ця… ну, дізналася, що ви без диплома… Розумієте, її ніхто не кличе до себе… От вона й написала до префектури, і тепер вам заборонено практикувати. Або доведеться таки їхати до Палермо, тепер уже насправді, до університету, по диплом, — такий, як у цієї…

— Мені? До Палермо? В моєму віці? На п’ятдесят сьомому році життя, після того як тридцять п’ять років я віддала цій справі? Та хто їм дозволив так мене кривдити? Мені — диплом! Та всі, хто тут живе… Ні, що ж це робиться? На біса мені ваш диплом? Хіба для такого діла треба читати й писати? Та я ледве