Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Донна Мімма в розпачі, разом із лавиною запитань з неї виривається потік сліз, гірких і невтримних. Вражений мер не знає, як її вгамувати. Спершу він мовчить, — нехай, мовляв, виговориться, може, полегшає, далі втішає: два роки минуть швидко, що й казати, присуд суворий, але хіба то буде справжня наука, — так, дня годиться, аби одержати папір, щоб оте дівчисько не збиткувалося, не мало жодної переваги… Врешті, проводжаючи бідолашну повитуху до порога, мер підбадьорливо поплескує її по плечі, заспокоює, як малу дитину: головне не хвилюватися, — теж мені страх — Палермо, — бо хто ж, як не вона, їздила туди щодня по три-чотири рази? Під кінець вона навіть посміхається.

Накинувши свою блакитну хустку, донна Мімма запинається ще в чорний шаль, насуває його на самісінькі брови, зводить під ним свої рученята, ховає лице, аби ніхто не бачив її сліз. Ох, діточки, ця блакитна шовкова хусточка! Свята поезія вашої з’яви на світ убралася нині в жалобу; донна Мімма їде до Палермо, але не в білій кареті, а просто — вивчати акушерство: гіпофіз, шийку матки… Такий закон. Донна Мімма ридає, ніщо не може її розрадити, вона ледь читає — по складах, їй не здолати цієї тернистої професорської науки — там, у Палермо, куди вона стільки разів їздила білою каретою поезії!

— Синьйоро, люба синьйоро…

Її ридання крає серце кожному, до кого приходить вона прощатися перед від’їздом. В кожному домі вона неодмінно попестить-голубить чорняву чи біляву голівку, нахиляючись і випростуючи свої маленькі руки (о, тепер вона ні від кого їх не ховає, чого соромитись?), і разом із цілунками розсипає серед пахучих кучериків свої невтішні горьовані сльози.

— Так, мої маленькі… Я їду до Палермо… До Палермо.

А діти розгублено дивляться на неї й не можуть зрозуміти, чому цього разу перед від’їздом до Палермо вона так гірко плаче. І їх бере тривога: а що як раптом це обернеться якимось лихом і для них, і для всіх отих малят, яких там треба купити?

Мами втішають її:

— Ми на вас чекатимем!

Донна Мімма дивиться на них крізь сльози й сумно похитує головою. Неправда, вони її просто жаліють, є речі, які від них не залежать, таке життя…

— Синьйоро, люба, цілих два роки?

І йде від них із розбитим серцем, щільніше запинаючи чорним шалем свою хустину кольору небесної блакиті.

2. Донна Мімма вчиться

Палермо. Донна Мімма приїздить увечері; маленька, стоїть вона на величезному привокзальному майдані.

О пресвятий Ісусе, що то — місяць? Та де! Двадцять, тридцять місяців зависло на небі! Невже це майдан? Кінця-краю нема! Куди йти?

— Сюди, сюди!

Серед палаців, жахливих велетенських тіней, прохромлених вогнями, ошелешена вуличним виром, засліплена тими сліпучими намистинами й низками ліхтарів на нескінченних вулицях, потрапивши зненацька в людський мурашник, донна Мімма розгубилась і дуже розсердилася на всіх і вся. А гуркіт підступає зусебіч, б’є по голові, машини стрімко проносяться повз неї, і донну Мімму раптом охоплює заціпеніння, з якого її вириває лише страх, тільки він іще тримає її на поверхні цього виру, не дає загубитися у натовпі, спонукає пробиватися далі крізь пекельну метушню, — і все це після запаморочливої подорожі залізницею, першої у її житті.

Господи, ну й залізниця! Гори й доли ніби змагалися з поїздом, кружляли, втікаючи кудись у безвість разом з деревами, далекими садами й самотніми хатками; раз у раз перед очі вистрибував телеграфний стовп, задуха, брязкіт і морок, а смиканина і той жахливий свист, коли поїзд в’їжджає на міст або минає прорізаний у скелях тунель, — скільки їх було!.. Господи, пресвятий Ісусе!

— Що-що?

Вона давно вже нічого не чує, ледве тримається на ногах і ні на крок не відходить від свого небожа, який її супроводить. Він зовсім ще молодий хлопець, втіха всієї родини, а тут він просто Бог, володар світу, якщо може навіть посміюватись і так упевнено, діловито вибирати шлях. Та воно й не диво, адже він служив тут в армії, в самім Палермо.

— Ти щось сказав?

А, звичайно… гукнути візника… Якого візника? A-а, так-так! Бо треба вибратися до центру й дістатися до готелю, не йти ж вулицею з оцим здоровенним клунком під пахвою!

Ось він, цей клунок, пильнуй його — там усі речі! Як хотілося б їй самій сховатися там, в купі тих одежин під пахвою у небожа, вдихати їхній запах і нічого більше не бачити й не чути!

— Дай його мені! Дай його мені!

Вона тягне до себе цей клунок, з ним їй спокійніше на душі, а душа її зовні, у вирі вражень, що набігають на неї ярими хвилями. Небіж подає їй якісь знаки, і донна Мімма згідливо підтакує: нічогісінько не розуміє.

Пресвятий Боже, він ще й питає! Хай буде все так, як він скаже. Візника — то й візника, готель — то й готель! Вона зараз ніби в бурхливому морі, бідарка для неї — човен, а дістатися до готелю — означає ступити на берег. І вона подумки жахається: що з нею буде, коли небіж, улаштувавши їй пансіон і де жити, повернеться за три дні додому, а вона, самотня й безпорадна, залишиться тут одна посеред цього вавілонського людолому.

Коли вони під’їжджають до готелю, небіж пропонує їй піти подивитись ярмарок на П’яцца Маріна.

— Ярмарок? Який ярмарок?

— Ярмарок померлих.

Донна Мімма злякано хреститься. Як же вона забула, завтра — День Поминання мертвих! Вона приїхала до Палермо першого листопада, напередодні Дня Поминання мертвих, — вона, котра завжди їздила до Палермо купувати новонароджених!.. Померлі… Вони для сіцілійських дітей — замість феї Бефани, бо це вони приносять їм іграшки другого листопада, а не Бефана шостого січня: дорослим — смуток, малятам — свято.

— А людей там багато?

— Ой багато, сила-силенна, не злічити, бідаркою не проїдеш, бо всі татусі й матусі, тітоньки й бабуні з’їжджаються на ярмарок померлих на П’яцца Маріна купувати дітям іграшки. Лялечок? Так, маленьких сестричок. Цукрових голячків? Так, маленьких братиків, — це по них їздила донна Мімма, про яку діти знали,