Читати книгу - "Грона гніву"

Батько збентежено посміхнувся.

— Зара’ негоже це — при малих дітях отаке говорити,— сказав він.

— А ти спершу трохи бекону малим дітям дай — отоді й розводься, що для них гоже, а що негоже,— відказала мати.

Батько схопивсь і з огидою відійшов убік, а дядько Джон рушив за ним. Неньчині руки досі хлюпались у воді, але мати проводила обох чоловіків поглядом і гордовито сказала:

— З ним усе гаразд. Його не доб’єш. Як би не напосівся на мене й не відлупцював.

Том засміявся:

— То ви просто під’юджуєте його?

— Атож,— відповіла мати.— От, приміром, чоловік — повсякчас переймається й переймається, жовч розливається, а потім просто ляже та помре з розпачу. Але якщо розізлити його так, аби оскаженів — тоді з ним усе гаразд буде. Батько, він нічо’ не сказав, але зара’ злий як чорт. От зара’ він мені покаже. Усе з ним гаразд.

Ел підвівся.

— Піду пройдуся,— сказав він.

— Ліпше оглянь вантажівку, аби готова була,— мовив Том.

— А вона вже готова.

— Якщо не готова, маму на тебе напущу.

— Готова вона.

Ел бадьоренько почимчикував уздовж наметів. Том зітхнув.

— Стомивсь я, ма’. А мо’, ви й мене розізлите?

— У тебе більше кебети, Томе. Не тре’ мені тебе злити. Мені тре’ спиратися на тебе. Інші... вони як чужі — крім тебе. Ти не підкоришся, Томе.

Відповідальність аж упала на нього.

— Не до душі мені це,— промовив він.— Хочу вештатись, як Ел. Хочу оскаженіти, як татко, хочу надудлитись, як дядько Джон.

Мати похитала головою.

— Ти не зможеш, Томе. Я знаю. Знала це, коли ти ще хлопчаком був. Ти не зможеш. Люди можуть бути самі собою й ніким більше, їх не зміниш. От Ел — він просто зелений ще, за дівками бігає. А ти ніколи таким не був, Томе.

— Та ну, був,— відповів Том.— І зара’ такий.

— Ні, ти не був. Що б ти не робив — усе було понад твої сили. І коли тебе у в’язницю загарбали, усе’дно я це знала. Такий ти.

— Ма’, ну годі, припиніть. Це не так. Це все вам здається.

Вона склала ножі та виделки на стос тарілок.

— Mo’, і так. Мо’ це все мені здається. Руже Шаронська, витри їх і прибери.

Молодиця, ледве дихаючи, звелася на ноги, і її величезне черево просто бовталося спереду. Вона мляво підійшла до ящика і взяла вимиту тарілку.

— Отака здоровенна,— сказав Том,— аж очі вирячуються.

— Та годі з неї кепкувати,— мовила мати.— Вона молодець. А ти б ліпше пішов би, добрі слова кому на прощання сказав.

— Гаразд,— сказав він.— Піду взнаю, наскільки далеко це.

— Він не хтів тебе образити,— сказала мати дочці.— А куди Руті з Вінфілдом поділися?

— А вони за татком ушилися. Я бачила.

— Ну нехай.

Ружа Шаронська мляво робила свою справу. Мати оглянула її з острахом.

— З тобою все гаразд? У тебе щоки запали.

— Я молока не п’ю, а сказали пити.

— Знаю. У нас просто молока зовсім нема.

Ружа Шаронська озвалася глухо і мляво:

— Якби Конні не пішов, була б у нас хатинка, він би навчався, і все. Було б у мене молоко, яке пити наказали. Була б дитина гарна. А тепер вона ніяк здоровою не буде. Мені ж тре’ молоко пити.

Вона полізла до кишені фартуха, щось вийняла звідти і сунула в рот.

— Бачу,— сказала мати,— ти щось гризеш. Що ти їси?

— Нічо’.

— Покажи, що гризеш!

— Та це просто кусень гашеного вапна. Великий кавалок знайшла.

— Та нащо, це ж усе’дно що грязюку, землю їсти.

— Та не можу без цього, хочу.

Мати мовчала. Вона розсунула коліна і затиснула поділ спідниці.

— Я знаю,— нарешті промовила вона.— Одного разу я з’їла вуглину, коли в тяжі була. Таку велику вуглину. Бабуня казали мені, що не слід цього робити. А ти не кажи такого про дитину. Не маєш права навіть думать про таке.

— Ні чоловіка! Ні молока!

— Якби ти здоровою була,— сказала мати,— я б тобі надавала. Просто по лицю ляснула б.

Вона встала і пішла до намету. Повернувшись звідти, стала перед Ружею Шаронською і простягла їй руку.

— Диви!

У неї в руці були маленькі золоті сережки.

— Це тобі.

Доччині очі на мить засяяли, а потім Ружа відвела погляд.

— У мене вуха не проколоті.

— Ну, я проколю.

Мати швидко повернулася до намету. Вийшла звідти з картонною коробкою. Поспішно вділа нитку в голку, нитку згорнула вдвоє та зав’язала на ній вузлики. Вділа нитку в другу голку і теж зав’язала вузлики. У коробці знайшла шматок корку.

— Це буде боляче. Буде боляче.

Мати підійшла до неї, приклала корок ззаду до мочки і проколола вухо, поціливши голкою просто в корок.

Молодиця здригнулася.

— Колеться. Буде боляче.

— Болючіше не буде.

— Ні, буде.

— Ну давай. Давай тепер глянемо друге вухо.

Вона знову приклала корок і проколола й друге вухо.

— Боляче буде.

— Цить! — сказала мати.— От і все.

Ружа Шаронська ошелешено глянула на неї. Мати перерізала нитки і витягнула вузлики через кожну мочку.

— Ну от,— сказала мати.— Тепер щодня протягуй по вузлику, а через пару тижнів усе гаразд буде, зможеш сережки носити. Ось, вони тепер твої. Можеш назовсім узяти, зберігай.

Ружа Шаронська обережно помацала себе за вуха і подивилася на крихітні цятки крові, що лишилися на пальцях.

— Це не боляче. Просто трішки кольнуло.

— Їх давно тре’ було проколоти,— сказала мати. Вона подивилась в обличчя дочці й тріумфально всміхнулася.— Ну, а тепер поскладай усі тарілки. Дитина в тебе файна буде. Коли ти вже на останніх днях, тре’, аби вуха були проколоті. Але тепер тобі нічо’ не страшно.

— Хіба це щось означа?

— Ну аякже,— відповіла мати.— Аякже, означа[31].

Хмари на заході вже втратили червону облямівку, і серцевина в них почорніла. Ел почухав ноги й задивився на вечірній небокрай.

За кілька хвилин поряд з’явилася білява дівчина, гарненька, з витонченими рисами обличчя. Вона