Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

/21/ «Ми знаємо, — закинуть мені, — холодне, знаємо гаряче, але ж і тепле є поміж ними; так само хтось один блаженний, хтось інший нещасний, а ще хтось — і не блаженний, і не нещасний». — Хочу спростувати те висунуте проти нас порівняння. Якщо до теплого я додам більше холодного, то воно стане холодним, а якщо більше гарячого, то воно таки зробиться гарячим. А от тому, хто ні нещасний, ні блаженний, хоч би скільки я підкидав нещасть, він, як самі твердите, не стане від того нещасним. Отож, у вашому порівнянні — речі непорівняльні. /22/ А ще: візьми знову ж таки людину, що є ні нещасною, ні блаженною; додай їй сліпоти — не стане нещасною; додай ще немочі — не стане нещасною; підкинь на додаток гострих, невідступних болів — теж не стане нещасною. Але ж кого стільки нещасть не приводить до нещасного життя, то, значить, не виведуть його також із блаженного. Якщо мудрець, за вашими словами, з блаженства не може скотитися до нещастя, то він не може й перестати бути блаженним. /23/ Чому той, хто, спіткнувшись, почав зісковзувати схилом униз, мав би десь там зупинитися? Саме те, що не дає йому докотитися до дна, затримує його на вершині. — «Чому ж усе-таки блаженного життя нічим не можна порушити?» — Блаженства не можна навіть применшити, тому-то, щоб його осягнути, достатньо однієї лиш доброчесності. — /24/ «То що, мудрець, який прожив довше, якому не дошкулив жоден біль, не блаженніший від того, хто щоденно боровся з лихою долею?» — А ти дай мені відповідь: чи він кращий, чесніший? Якщо ні, то, значить, і не блаженніший. Щоб жити блаженніше, треба жити справедливіше; не може жити справедливіше — не буде блаженніше. Доброчесність, як і засноване на ній блаженне життя, не може бути то більшою, то меншою. Доброчесність — це настільки велике благо, що воно й не відчуває тих дрібних додатків, приміром, короткотривалості життя, болю та різних тілесних слабувань. Навіть насолода не гідна того, щоб доброчесність озиралась на неї. /25/ Запитаєш мене, що є найважливішим у доброчесності? Те, що вона не дбає про майбутнє, не веде рахунку дням: будь-який відтинок часу вона сповнює для себе вічним блаженством.

Усе це видається нам неймовірним, таким, що виходить поза межі людської природи. Але це тому, що її велич вимірюємо своєю неміччю, а наші пороки іменуємо чеснотами. Хіба не таким же неймовірним видається те, що серед найтяжчих мук хтось міг сказати: «Я — посеред блаженства!» А прозвучали ці слова в самій робітні насолоди! «Найвище блаженство відчуваю в цей день, в останній день свого життя!» — так мовив Епікур, виснажений і затримкою сечі, й невигойними, болісними виразками живота. /26/ То чи мало б це відчуття бути неймовірним для шанувальників доброчесності, якщо воно зустрічається й у тих, ким володарила насолода? Вони, звироднілі, низькі духом, твердять, що навіть серед найсильніших страждань та найтяжчих бід мудрець не буде ні нещасливим, ані блаженним. Але ж це неймовірно, навіть більше, ніж неймовірно! Я не розумію, чому доброчесність, коли її зіштовхнути з вершини, не мала б скотитися аж до самого підніжжя. Вона або повинна нести людині блаженство, або, відсторонена, не перешкоджати їй стати нещасливою. Доброчесності, поки вона на ногах, не проженеш; неминуче одне з двох: вона або перемагає, або — переможена.

/27/ Лише на долю безсмертних богів, — заперечать мені, — випали і доброчесність, і блаженне життя; нам же зосталась якась тінь чи подоба тих благ. От і йдемо до них, але ніколи їх не осягаємо». — Та хіба людей і богів не єднає спільний розум? У них він досконалий, у нас — здатний для вдосконалення. /28/ Це наші пороки схиляють нас до зневіри. Бо хто після мудреця, хто посідає, так би мовити, друге місце, у того ще немає належної стійкості в дотриманні найкращих засад; його судження ще хистке, невиразне. Він прагне якомога краще бачити й чути, йому залежить на доброму здоров'ї, на привабливості свого тіла й вигляду, врешті, — на своєму довголітті. /29/ Щоправда, він може провести життя, не допустившись поганого, гідного каяття вчинку, та все ж у тій ще не досконалій людині гніздиться якийсь нахил до лихого; її душа ще поквапна до зла. Підбита на лихе, вона ще може далеко відійти від блага. Таку людину ще не можна вважати доброчесною людиною — вона лише стає нею. А кому ще не вистачає чогось до доброчесності, той поганий. І лише

В кому присутні весь час доброчесність і дух непохитний[346],

той — рівня богам, той і прямує туди, пам’ятаючи про своє походження. /30/ А чи можна комусь дорікати за прагнення піднятись на ту висоту, з якої він опустився? І чому б ти мав сумніватися, чи має в собі щось божественного той, хто сам є часткою божества? Все, що довкола, що містить нас у собі, це — щось єдине, це — бог; ми — його спільники, члени його тіла. Наша душа — містка, сприйнятлива; вона здатна туди піднятися, тільки б її не обтяжували пороки. Як наше тіло вже від самої природи пряме, чоло звернене до неба, так і душа, яка може сягнути, куди лиш захоче, для того й зладнана природою, щоб мати богорівні жадання. І якщо вона використовує свої сили, якщо розгортається в усю широчінь, то в усякому разі вона змагається досягти висот не чужою дорогою. Нелегкий то був труд — іти до неба; вона ж повертається туди знову. /31/ Ступивши на той шлях, простує ним сміливо, знехтувавши всім, не озираючись на гроші; золото й срібло, гідні хіба що тієї темряви, в якій вони лежали, вона оцінює не тим блиском, що б’є в вічі темним душею людям, а давнім болотом, з якого їх вигребла, добула на світло денна наша захланність. Вона, повторюю, знає, що багатства не там, де їх громадять, — душу треба наповнювати, а не скриню. /32/ Саме їй,