Читати книгу - "Україна-Європа"

– Ну, привіт, – нарешті вимовив він. Занадто напружено. Занадто насторожено й неприязно.

– Бачиш, як зустрічатись доводиться? – похитав головою Борис.

– Ти сам все влаштував, чому ж дивуєшся?

– Так, сам. Коли я хочу зустрітися з людиною, у мене є засоби це влаштувати. Навіть коли та сама людина влаштувала сварку зі мною і не хоче спілкуватись.

– Я не влаштовував сварки.

– Проте у доволі вільних фразах висловив своє ставлення до «контори» і усіх, хто у ній служить. Як ти нас називав? «Армія золотого унітазу»? Я не помиляюсь?

– Для чого ти мене зупинив? – похмуро відповів Артем. Йому й самому було неприємно згадувати про нестриманість, що її виявив під час минулої зустрічі з братом. Але вибачатись він не збирався. Не він винен, що доля розвела їх по різні боки барикад і зробила ворогами.

Борис немов прочитав його думки.

– Ми не вороги, Артеме. Просто ти багато чого не знаєш.

Артем не відповів. Шипінням і незрозумілим уривком фрази озвався невидимий динамік. Борис відвів пронизливий погляд, яким щойно свердлив Артема, дістав з внутрішньої кишені модної куртки крихітну короткохвильову радіостанцію і буркнув у її мікрофон:

– Вільні. Далі по своєму плану.

І знову почав пронизувати важким поглядом Артема. Срібляста іномарка автомобільної інспекції зірвалась з місця, як застояний кінь, і помчала у мряку дощу, який почав засівати мокрий асфальт, посипане щебнем узбіччя і голі дерева лісосмуги. Артем якийсь час намагався витримати погляд брата, після чого повернувся до вікна й почав роздивлятись околиці.

– Як мати? – несподівано запитав Борис.

– Краще. Про тебе запитувала. Казала – не телефонуєш.

Борис нічого не відповів. Натомість взяв до рук «планшетник», що лежав поруч з ним у кріслі, й заходився проводити якісь маніпуляції на його екрані. За хвилину простяг комп'ютер Артему.

– Поглянь.

Артем з цікавістю почав перегляд. Перед ним було, скоріш за все, оперативне відео. Звичайні краєвиди київського середмістя. Ось Будинок Профспілок з рекламою шикарного позашляховика майже у всю стіну, ось Майдан Незалежності з недобудованою ялинкою, ось КМДА і Марийський парк, а далі Верховна Рада і Кабінет Міністрів. Загалом невеличкий клаптик Києва, до якого ось уже понад три тижні прикуті погляди мільйонів українців і мешканців об'єднаної Європи. Відео складалось з уривків, місце розташування оператора час від часу змінювалось, змінювались і люди у кадрі. Проте Артем точно міг сказати, що присвячений фільм саме його скромній персоні. Ось він, Артем, з прапором у штовханині з «космонавтами», ось у пікеті біля комплексу урядових споруд. Ба, навіть за столиком у кав'ярні про щось розмовляє з двома чоловіками у камуфльованому одязі. Добірка займала п'ятнадцять хвилин і доводила якщо й не тісний зв'язок, то принаймні знайомство Артема з добрячою половиною тих, кого урядові телевізійні канали зазвичай іменували екстремістами й звинувачували у спробах «насильницької зміни влади».

Нарешті Артем відклав пристрій.

– Блискуче. Нарешті відчуваю себе кіногероєм.

– Це лише частина матеріалу, – похмуро відповів Борис. – Я ще записи твоїх телефонних розмов не вмикав. Ти взагалі розумієш, що відбувається?

– Очевидно, мною займається СБУ

– І ти так спокійно це констатуєш?

– А на яку реакцію ти очікував, брате?

– Добре… – Борис похапцем дістав цигарки і припалив, клацнувши запальничкою. – Хоча, яке там в біса добре… Артем, ти повинен покинути це!

– Що саме? – Артем відчув, як його кулаки стискаються. Як колись у школі, у третьому класі. Перед бійкою з нахабою однокласником. Тільки тоді його старший брат був поряд, а не навпроти нього.

– Припини цю маячню про євроінтеграцію, а я зроблю так, що матеріали на тебе зникнуть.

– Тобто наше прагнення жити в цивілізованому світі для тебе маячня?

– Так, цілковита. Ти нічого не вирішуєш. Я скажу більше, Артеме, ти сам не знаєш куди лізеш.

– Я нікуди не лізу. Я… Власне не я, а ми, усі ті сотні тисяч, ми хочемо справедливості.

Борис почав відверто втрачати залишки терпцю.

– Ти дурень, Артеме! Ти не знаєш, хто ці люди. Ти не знаєш, чим загрожує перейти їм дорогу. Вони тебе знищать, і я нічим не зможу допомогти.

– Усіх не знищать! – палко заперечив Артем, але одразу ж почув аргумент, з яким важко було не погодитись:

– Лише найактивніших, решта розбіжаться самі. Артеме, як ти не розумієш – у них гроші, влада! Закон у їхніх руках – дишло, а на карту поставлено все. І вони це добре розуміють. Тож з тобою ніхто не буде панькатись. Десять років за організацію масових заворушень не найгірша доля, з тих що чекають на подібних до тебе бунтарів. І це не гадання на кавовій гущі, це інформація. Ну для чого тобі все це? Пожертвувати університетом, наукою, власним майбутнім нарешті… Це через те дівча?

Артем раптом відчув крижану злість. Хіба це той Борис, який учив його колись їздити на велосипеді або приладнувати гачки до спінінга? Ні, це інша людина. Він захищає інтереси тих, проти кого вони ведуть боротьбу. Він, Ірина, Макс, тисячі подібних до них людей. Подумав так, і враз осікся. Яке він має право допускати подібні думки? Це ж брат, рідний брат, яким він так пишався, коли ще був малим хлопчаком. Якому так радів, коли той повертався зі служби у збройних силах. Успіху якого так по-доброму заздрив, коли Борис влаштувався працювати у СБУ, отримав посаду у спеціальному підрозділі «Альфа» і з запаморочливою швидкістю дослужився до погон підполковника. Як же він може бути ворогом?

Що взагалі відбувається у цій країні, коли подібні думки можуть з'явитися у Артемовій голові?

Хто призвів їх до того?

І ось це, останнє запитання, з цілої череди, які виникли у розбурханій уяві Артема, раптом розставило все по своїх місцях. Саме влада, намагаючись розділити, обікрасти їх, і володарювати безмежно й безкінечно, призвела до того, що повстав Майдан. Тобто він, Ірина, Макс, вони все роблять вірно, а Україна будь-що стане частиною Європи.

– Мене затримано? – чітко викарбував Артем.

– Дурень! – в серцях вилаявся Борис. А потім нагнувся до Артема і, поклавши йому руку на плече, гаряче заговорив:

– Артеме, я прошу, покинь це і їдь додому. Не сьогодні-завтра, вас зачистять!

– Мене затримано?

– Ти… Чорт забирай, чому ти не хочеш мене чути?! Я лише намагаюсь врятувати твою дурну голову! їдь додому! – Борис перейшов на крик, чого за ним Артем ніколи не пам'ятав. Очевидно, говорив правду. Але це нічого не змінює. Вони продовжать боротьбу. Україна вступить до Євросоюзу, а винні у побитті студентів будуть покарані.

– Я їду на Майдан.

Мовчанка. Борис припалив другу