Читати книгу - "Ловець снів"

І він розсміявся, тому що розмови вголос тепер здавалися такими смішними, немов якась архаїчна форма спілкування, і тому що йому стало так добре.

«Може, не треба так кричати?»

«Добре! ДОБРЕ!»

Навіть думки немов набули нової кришталевої чистоти й сили, і це не просто здавалося. Хоча світла за старим сараєм було менше, ніж на решті території бази, його вистачило, щоб Генрі побачив: Овен здригнувся і взявся за скроню, ніби хтось крикнув йому в саме вухо.

«Вибач», — подумки послав він.

«Нічого. Просто занадто голосно. Напевне, це лайно тебе вже всього обліпило ».

«Та ні», — відповів Генрі. Йому мимохідь згадався сон: вони вчотирьох на схилі пагорба. Ні, вп’ятьох , бо Даддітс теж там був.

«Генрі, ти пам’ятаєш, я говорив, де буду?»

«Південно-західний кут бази. По діагоналі від сараю. Але…»

«Ніяких але. Там я й перебуватиму. Якщо хочеш покинути це чудове місце, то краще й тобі там бути вчасно. Зараз… — Овен подивився на годинник. «Якщо він іще працює, значить, механічний», — подумав Генрі. — «За дві хвилини четверта. Даю тобі півгодини. Потім, якщо хлопці в корівнику нічого не утнуть, я знеструмлю паркан».

«Півгодини може не вистачити», — заперечив Генрі. Він, хоч і стояв нерухомо, дивлячись у вікно на силует Овена, що проглядався крізь снігову завію, дихав часто й глибоко, як бігун, а серце калатало так, ніби він і справді тільки-но пробіг стометрівку.

«Має вистачити, — послав йому Овен. — Огорожа під сигналізацією. Завиють сирени, ввімкнуть іще більше ліхтарів, коротше, загальна тривога. Після того як лайно полетить на вентилятор, даю тобі п’ять хвилин — полічити до трьохсот, — і, якщо не з’явишся, я тікаю сам».

«Джонсі без мене тобі не знайти».

«Це не означає, що я повинен залишатися тут і помирати разом з тобою, Генрі. — Терпляче. Наче розмовляючи з нетямущою дитиною. — Якщо тебе не буде на тому місці за п’ять хвилин, нам обом гаплик».

«Ці двоє, які тільки-но вкоротили собі віку… Заражені були не тільки вони».

«Я знаю».

У Генрі коротке видіння: жовтий шкільний автобус із написом «ШКОЛА МІЛЛІНОКЕТА». З вікон визирають кількадесят усміхнених черепів. Друзі Овена Андергілла, зрозумів Генрі. Ті, з ким він приїхав сюди вчора вранці. Люди, які або помирали, або вже були мертві.

«Не думай про них, — відповів Овен. — Наземна група підтримки Курца — ось що має нас турбувати. Якщо вони тут, повір, вони чудово навчені і виконають будь-який наказ. А навченість завжди перемагає метушню, для цього навчання й потрібне. Якщо забаритися хоч на хвилину, вони тебе спіймають і на шматки поріжуть. Коли ввімкнуться сирени, ти маєш п’ять хвилин, не забудь. Лічи до трьохсот».

Логіку Овена було важко прийняти, але неможливо спростувати.

«Добре, — погодився Генрі. — П’ять хвилин».

«Тобі взагалі не обов’язково вплутуватись у це, — сказав Овен. Ця думка прийшла до Генрі з вигадливою в’яззю емоцій: розчарування, відчуття провини, непоборний страх — у випадку Овена Андергілла страх не смерті, а невдачі. — Якщо те, що ти кажеш, правда — все залежить від того, чи вдасться нам піти. Але з твого боку ставити під загрозу існування всього світу через кількасот дурнів у сараї щонайменше…»

«Твій бос учинив би інакше, так?»

Овен відповів подивом, але не словами — у мозку Генрі пронеслася ціла серія картинок, на зразок коміксу. Потім, навіть крізь нескінченне виття і гудіння вітру, він почув сміх Овена.

«Тут ти мене підловив, красунчику».

«Гаразд. У будь-якому разі я зроблю так, що вони не будуть сидіти на місці. Я вмію розворушити».

«Знаю, ти постараєшся».

Генрі не бачив обличчя Овена, але відчув, що той посміхається. Потім Овен мовив уголос:

— А що потім? Розкажи-но ще раз.

«Навіщо?»

— Може, тому, що перед солдатами потрібно ставити завдання, особливо коли вони злітають з котушок. І досить телепатії, я хочу, щоб ти це сказав уголос. Я хочу почути слово.

Генрі подивився на людину, яка тремтіла з іншого боку огорожі, і сказав:

— Після цього ми станемо героями. Не тому, що нам цього хочеться, а тому, що просто немає іншого виходу.

Овен, стоячи на вітрі під снігом, кивав. Кивав і усміхався.

— Чому б ні? — вигукнув він. — Чому б, бляха, ні?

У думках Генрі з’явився мерехтливий образ: хлопчик із піднятим над головою порцеляновим тарелем. Ось чого хотів чоловік — щоб хлопчик поставив таріль на місце, таріль, який переслідував його роками і назавжди залишиться розбитим.

5

Курц, який не бачив снів з дитинства і від того геть знавіснів, прокинувся як завжди: тільки-но ти в порожнечі, а вже наступної секунди — сну як не було й абсолютно чітке усвідомлення того, де перебуваєш. Живий, слава Богу, так, усе ще в грі. Він повернув голову і подивився на годинник, але ця чортова штука знову вийшла з ладу, незважаючи на крутий антимагнітний футляр. Блимають ті самі цифри: 12:12:12, як заїка, що затнувся на одному слові і ніяк не може піти далі. Курц увімкнув настільну лампу і взяв із тумбочки біля ліжка кишеньковий годинник. Четверта нуль вісім.

Курц поклав годинник на місце, спустив голі ноги на підлогу й устав. Першим, на що він звернув увагу, був вітер, який продовжував завивати, мов бродячий пес. Потім Курц усвідомив, що віддалене бубніння голосів у нього в голові зникло повністю. Телепатія пропала, і Курц був цьому радий. Телепатія ображала його глибинні природні інстинкти, як їх дратували деякі форми сексу. Сама думка про те, що хтось може проникнути в його голову , відвідати верхні рівні його мозку… це було жахливо. За одне це сірих чоловічків потрібно стерти з лиця землі, за те, що вони принесли цей огидний дар. Дякувати Богу, він виявився нетривалим.

Курц скинув сірі спортивні труси і став голий перед дзеркалом на дверях ванної, підвівши погляд від ніг, на яких уже проступила перша фіолетова сіточка вен, до маківки, де сивіюче волосся стирчало після сну. У свої шістдесят він мав доволі непоганий вигляд, можна сказати, що вік його виказували тільки оці чортові вени з боків ступень. Та й чоловіча сила його й не думала залишати, хоча він ніколи нею особливо не користувався, для нього жінки були здебільшого підлими створіннями, не здатними на відданість. Вони випивають із чоловіка соки, висушують його. У глибині свого божевільного серця, де навіть саме шаленство