Читати книгу - "Вибрані твори"

покладиста натура. То папку тобі з важними ділами, то папірець, то командировку, то чеки тичуть — і мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш, щоб головний не побачив, бо такий тобі компрес поставить… А це тільки що приходить один лісоруб і так проситься, і так проситься, щоб впустити його. Серце ж у мене як віск — пропускаю. Бачу: лісоруб чогось зам'явся і боком, боком, як горобець, старається непомітно вскочити в палату. Придивляюсь до нього, а він до спини приклав пилку і норовить з нею вскочити до хворого.

— Громадянине, що це іще за винахід у медицині? Залишіть свій інструмент у вестибюлі, — гримаю на нього. Зупинився сердега. Аж у жар його кинуло, очима винувато кліпає. «Не можна, — каже, — Свирид Яковлевич наказали, щоб я з пилкою прийшов». І знову починає проситися. Побігла я до вашого Мірошниченка, а в нього вже й звернення заготовлене, щоб розжалобити мене: «Марієчко, душа моя, радість моя, пропусти його з інструментом. Нову практику хочемо спробувати». — «А як мене головний за цю практику з лікарні нажене?» — «Тоді будеш у мене в МТС працювати. Найкращого трактора тобі дамо», — сміється. Ще й тракторів тих нема і не знати, коли прийдуть, а він уже найкращого дає. Пропустила я лісоруба, а сама й потерпаю: як наскочить головний на ту практику — пропала моя медицинська кар'єра, навіки пропала. Головний мені всю голову скрутить.

Одягнувши білосніжного халата, Докія в супроводі метушливої, балакучої Марієчки увійшла в невелику палату.

— Ну, от бачите! — знову сплеснула руками санітарка. — Товариш хворий, хто вам дозволив нарушати медицинський режим?

— Марієчко, пташко, не сердься… О, добридень, Докіє… — Свирид Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки подивився на жінок. На його незвично пожовтілому чолі виступили дрібні краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвічувалася іскорками сивини. Біля ліжка стояв уже літній лісоруб і молодий чорнявий хлопець. На стільці, вигинаючись, лежала пила, в одному місці присипана сталевою тирсою — Свирид Яковлевич терпугом сточував їй зуби. Санітарка докірливо похитала головою і вибігла в коридор.

— Оце так хворий, — підійшла до ліжка Докія. — Пора б уже трохи і вгомонитися чоловікові. Не маленький начеб.

— Розумієш, Докіє, нам треба ліс валяти на будівництво, а лісорубів — на пальцях полічиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два зубці — третій вкорочуємо. Здається, дрібниця, а така пила вдвоє скоріше ріже. Як по маслу іде, тирсою не забивається, не стрибає по деревині… Тільки зубці треба підрізати особливо, отак, — звернувся до лісоруба і, перехиляючись з ліжка, провіз терпугом по криці. — Знайомся, Докіє, з людьми. Це — молодий художник Павло Данилович Кремець. Приїхав у творчу командировку на Поділля. А це — лісоруб Дем'ян Петрович. Він, кажуть люди, вночі у власній хаті може заблудитися, а в лісах — ніколи.

— Бо в лісах я родився, зріс, а хату зовсім недавно збудував — усе по чужих тинявся, — грубими, у шрамах пальцями обережно пересовує пилу Дем'ян Петрович.

— Ой, головний іде! — відчинивши двері, в палату влетіла Марієчка, подивилась на всіх зляканими очима і прожогом вискочила в коридор.

Лісоруб, прикусивши губи, під схвальний погляд Мірошниченка, засунув пилку під ліжко. Художник і Докія сіли на стільці.

— Невеликий переполох. Старий з характерцем, — усміхнувся Мірошниченко і звернувся до художника: — Що у тебе нового?

Павло Данилович заворушився на стільці. Темний рум'янець хвилясте побіг до скронь. Захвилювався хлопець, як тільки молодість хвилюється.

— Стільки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашої МТС. Це прямо символічно: на місці тюрми стає тракторна станція. Повів мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидів. Відкриває залізні двері — і я бачу: на підлозі лежить добірне пахуче зерно. Зерно там, де смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше подумати, суть нашого нового життя. Ви згодні зі мною?

— Згоден. От збудуємо нову МТС, тоді сьогоднішню будівлю віддамо під музей.

— Вірно, Свириде Яковлевичу… Коли я вас малюватиму?

— Ну, це не швидко буде. І хочеться тобі чоловіка мучити і самому мучитись. От у мене ідея є: поїдь у Кам'янець-Подільський. Там у музеї є портрет Кармелюка. Тропінін малював.

— Ви думаєте, Тропінін? Знавці не мають таких даних.

— А вони хай краще їх пошукають. Усе говорить за це.

— Цікаво. Ви якісь матеріали вивчали?

— Не вивчав, а зустрічати доводилося.

В цей час відкрились двері, і головний лікар у супроводі двох сестер увійшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марієчка, але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселішала, заспокоїлась і знову заметушилась.

— Все збори і збори! — гримнув лікар. — Тридцять п'ять років працюю в лікарні, а таких пацієнтів, як цієї зими, не було.

— Історична зима, Валер'яне Орестовичу, — обізвався Свирид Яковлевич.

— Хворий, ви мене не просвіщайте. Сам знаю — історична! А хто ж історію творить? — насупився. — Люди! Живі люди, а не хворі. До мене привозять хворих, поранених, а вони в халатах тікають з лікарні. Спішать історію творити або, або… — Валер'ян Орестович помітив залізну тирсу на підлозі, нагнувся і спритно, не по літах, витягнув з-під ліжка пилку… — Маріє Іванівно! — крикнув він на всю палату.

Марієчка зразу ж обм'якла і, червоніючи, як троянда, опустила перелякані очі в підлогу. Вона добре знала, що коли лікар величає по батькові, — добра не жди.

— Маріє Іванівно! — затряслись довгі сиві пасма на голові лікаря. — Чи є у вас найменша різниця між лікарнею і дров'яним складом? Ви медичний злочинець. Непоправний злочинець! Я вас під суд, під суд віддам! Ви мені всі, — затупотів на сестер, — з лікарні конюшню зробили! Хлів зробили.

— Валер'яне Орестовичу, — крізь сльози звернулась Марієчка.

— Мовчать! Або говоріть, говоріть. Почуємо, Маріє Іванівно, ваше наукове слово, — з'єхидничав старий.

— Уже й наукове… Хворий так просив, так просив, щоб йому пилу принесли. Це для удосконалення треба йому. В МТС треба. От ви працюєте над апаратами…

— Хватить мене просвіщать. Що ви ще видумали? — звернувся до Мірошниченка.

— Швидше ліс різати. Я дуже просив Марію Іванівну помогти мені. Насилу впрохав.

— Брехня! Не вірю, не вірю! Ви їй слово скажете — і вона з вистрибом побіжить виконувати… Марієчко! Зараз же винось пилу.

І дівчина ледве не всміхнулась: коли назвав її лікар на імення — значить гроза пройшла.

Після лікарського обходу Свирид Яковлевич продовжував:

— Село Кукавка, де жив у Моркова Тропінін, знаходиться недалеко від Головчинців і Чорномина — там найбільше в ті роки орудував Кармелюк. Не міг великий художник, що змалював стільки селянських портретів,