Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Короткий довідник з історії України. – К., 1994.

Млиновецький Р Нариси з історії українських визвольних змагань 1917—1918. – Львів, 1994.

Нагорни Л. П. Прем'єр Української Народної Республіки (Ісаак Мазепа) // Українська ідея. Постаті на тлі революції. – К., 1994.

Уряди України у XX ст. Науково-документальне видання. – К., 2001.

«Вочевидь, над Україною висить якесь прокляття, яке не дає можливості злагоджено працювати»

(Станіслав Вікентійович Косіор)

Відомий професіональний революціонер, партійний і політичний діяч народився 6(18) листопада 1885 р. у селі Топча Старовеської гміни Венгуровського повіту Седлецької губернії (Польща) у родині селянина-бідняка. У пошуках матеріального забезпечення багатодітної сім'ї (п'ятеро синів і дочка) батьки переїхали на Донбас, де в м. Сулин (нині – Ростовської області) голова сімейства влаштувався робітником на металургійному заводі. Старший син Станіслав також пішов його дорогою. Після закінчення трирічного народного училища при заводі 14-річний підліток починає працювати посильним при конторі, а потім учнем слюсаря.

Допитливий, активний юнак з цікавістю спостерігає за політичним життям, в роки Першої російської революції поступово й сам починає брати участь у масових акціях. В червні 1907 р. він вступає до більшовицької партії. Невдовзі – перший арешт, а далі – доля професіонального революціонера – підпільна партійна робота (нерідко під прикриттям занять футболом, який він полюбив на все життя) в містах і селищах Донбасу, Харкова, Києва, Москви, переслідування поліції, арешти, заслання.

Саме в сибірському засланні, у верхів'ях ріки Лени, Станіслава Косіора застала звістка про повалення самодержавства. Разом з групою товаришів він поспішив до Петрограда, де встановив зв'язок з керівництвом Петербурзького комітету більшовиків і включився в партійну роботу.

З кінця березня 1917 р. С Косіор очолює Нарвсько-Петергофський районний комітет більшовиків Петрограда. Він готує маніфестації робітників, спрямовані проти політики Тимчасового уряду, виступає на заводах і у військових частинах, веде наполегливу пропагандистську роботу в масах. У серпні-вересні 1917 р. стає членом Петербурзького комітету РСДРП(б), докладає чимало зусиль для мобілізації трудящих на розгром заколоту генерала Корнілова.

25 жовтня С. Косіор бере участь у збройному повстанні, перебуває у гущі подій, зустрічається з В. Леніним, виконує його завдання по мобілізації робітників Нарвської застави на боротьбу з контрреволюцією, формуванню пролетарських загонів.

У лютому-березні 1918 р. С Косіор – член ЦБК РСФРР, примкнув до «лівих комуністів» і виступив проти ленінської позиції щодо Брестського миру. У березні 1918 р. ЦК партії направляє Косіора в Україну. Обстановка тут була вкрай напруженою. За Брест-Литовським договором німецько-австрійські війська окупували Україну.

У цих винятково складних умовах С. Косіор проявив себе як полум'яний революціонер, талановитий організатор боротьби трудящих проти іноземних окупантів і гетьманського режиму. Він входив до складу так званої «дев'ятки» – Бюро по керівництву підпільно-партизанською боротьбою в тилу ворога.

Обраний Таганрозькою партійною нарадою членом Оргбюро по підготовці з'їзду більшовицьких організацій України, проводив копітку роботу по створенню і зміцненню підпілля на окупованій території, формуванню партизанських загонів, підготовці І з'їзду КП(б)У Залишаючись прихильником «лівокомуністичних» поглядів, С. Косіор відстоював на з'їзді необхідність створення відособленої від РКП(б), самостійної Компартії України. Хоча ця позиція не перемогла, він усе ж був обраний членом ЦК КП(б)У. Станіслав Вікентійович працював у Закордонному бюро ЦК в Орлі, вів наполегливу роботу по розгортанню партійного підпілля і партизанського руху. У серпні 1918 р., виконуючи завдання ЦК КП(б)У, нелегально перейшов кордон і з метою подання практичної допомоги підпільним партійним комітетам у підготовці збройного повстання відвідав Київ, Полтаву, Харків.

Після того, як ЦК РКП(б) знайшов необхідним тимчасово відрядити на денікінський фронт, що став головною загрозою Радянській країні, першого секретаря ЦК КП(б)У Г. П'ятакова для мобілізаційно-масової роботи, тридцятирічний Станіслав Косіор рішенням Політбюро ЦК КП(б)У 30 травня 1919 р. призначається секретарем ЦК. Повсякденна допомога Південному фронту, мобілізація комуністів до лав Червоної армії, забезпечення продовольством міст і робітничих колективів, об'єднання зусиль радянських республік у боротьбі з контрреволюцією, керівництво місцевими комітетами КП(б)У – ці й десятки інших життєво важливих питань лягли на плечі С. Косіора. З частиною з них вдалося впоратися більш-менш успішно, хоча під білогвардійською навалою довелось пункт за пунктом залишати Україну. Разом з Я. Дробнісом і Р. Фарбманом С Косіор склав тоді Прифронтове (Зафронтове) бюро ЦК КП(б)У, яке залишалось у Новозибкові для налагодження підпільної роботи. На перебіг подій за таких обставин, звісно, було впливати важко. З більшістю місцевих організацій навіть було втрачено зв'язок, а про координацію дій не могло бути й мови.

Та все ж внесок місцевих комуністів у розгром денікінщини виявився вагомим. З 35 тис. членів, які на той час перебували в лавах КП(б)У, 20 тис. влилися в лави Червоної армії, решта брала участь у розгортанні підпільної партизанської боротьби у білому тилу. Зрештою денікінщина зазнала нищівної поразки, а відновлена радянська республіка стала на шлях налагодження мирного життя. Зробити це було також з багатьох причин непросто. А одним із серйозних чинників, з яким довелося рахуватися, стали внутрішні колізії в КП(б)У особливо в керівному ядрі.

На весну 1920 р. достатньо міцні позиції завоювала група «демократичного централізму». Вона виникла в РКП(б) на самому початку 1919 р. і відразу розвинула бурхливу, галасливу діяльність. В умовах загальної перевтоми (військові дії йшли вже шостий рік), зниження соціальної активності, розвитку дрібновласницьких настроїв «децисти» виступили проти впровадження строгої дисципліни, принципів єдиноначальності на виробництві, за безбережну колегіальність (по суті безконтрольність) у вирішенні господарських питань, відстоювали свободу створення груп і фракцій, домагались обмеження керівної ролі ЦК КП(б)У.

Частина платформи «децистів» була правильною за сутністю, абстрактно-теоретично навіть бездоганною (як втілення демократичних засад), однак не могла бути реалізованою в конкретних складних умовах громадянської війни, нагальної необхідності якнайоперативнішого одержання обов'язкового, гарантованого економічного ефекту.

Спроби групи «демократичного централізму» нав'язати свої погляди всій партії були засуджені VIII з'їздом (березень 1919 р.) і VIII Всеросійською конференцією (грудень 1919 р.) РКП(б). Але фракціонери не змирилися з поразкою і обрали плацдармом для розгортання нового етапу боротьби Комуністичну партію України (в республіці тоді працювали активні діячі «децистської опозиції» Т. Сапронов, В. Максимовський, Л. Сосновський, Я. Дробніс, Р. Фарбман (Рафаїл), О. Іванов та інші – частина з них прибула сюди в порядку партійної мобілізації у процесі боротьби з білогвардійцями).

Захопивши в свої руки Харківську і Полтавську організації, вдавшись до антипартійних кроків (підтасовки виборів делегатів на чергову, IV Всеукраїнську конференцію), «децисти» домоглися широкого представництва на форумі своїх прибічників. Вони прагнули прийняття конференцією виробленої ними платформи (через схвалення резолюцій з корінних питань становища і розвитку республіки),