Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- Турботе,- почав містер Домбі, підсідаючи до нього,- я не скажу, щоб цей молодий чоловік - Гей - справляв на мене гарне враження...

- На мене теж,- докинув управитель.

- ...Але я волів би,- не звернувши на нього уваги, вів містер Домбі,- щоб він не був на тому кораблі. Я волів би, щоб ми його не посилали.

- Шкода, що ви не сказали цього раніше,- чи не так? - холодно зауважив Турбот.- Ну, та я думаю, що все це на краще. Чи не казав я вам про маленьку приятельську розмову між мною й міс Домбі?

- Ні,- сухо одказав містер Домбі.

- Я не маю сумніву,- по красномовній паузі продовжив містер Турбот,- що, де б той Гей не був, все ж краще, коли він там, а не тут, у Лондоні. На вашому місці я був би задоволений з цього. А на своєму я цілком задоволений. Міс Домбі надто молода та довірлива,- коли це вважати за хибу,- та ще, може, не досить гордовита, як на вашу доньку. Хоча й це не так уже й важливо. Будете звіряти ці баланси зі мною?

Замість похилитися над паперами, містер Домбі відкинувся в кріслі й пильно глянув на управителя. Той, скинувши віями, удавав, ніби заглибився в цифри й чекає, поки звільниться його патрон. І не приховував, що удає, демонструючи цим свою делікатність і намір оберегти батьківські почуття містера Домбі. А містер Домбі, дивлячись на нього, розумів це і здогадувався, що якби не це, то отой довіритель Турбот міг би сказати багато більше, коли б він, містер Домбі, його попросив. Він і в ділових стосунках був отакий. Мало-помалу погляд містера Домбі відтанув, а увага перекинулася на папери; але навіть займаючись паперами, він раз по раз відривався від них, щоб поглянути на містера Турбота. І за кожним разом Турбот, як і раніше, знову демонстрував, який він делікатний, чим робив дедалі глибше враження на свого видатного шефа.

Поки вони отак засідали і в грудях у містера Домбі, вміло культивована його управителем, росла і зріла злість до нещасної Флоренс, витісняючи звідти колишню холодну байдужість, майор Бегсток, пориваючи серця всіх лімінгтонських паній похилого віку і тягнучи за собою тубільця з необхідною кількістю ручного багажу, простував тінистою стороною центральної вулиці, щоб скласти вранішній візит місіс Ск’ютон. Опівдні, коли майор добувся до Клеопатриного гніздечка, він мав щастя застати царицю в її звичайній позі на софі. Цариця розганяла нудьгу чашкою кави, а щоб їй зручніше нудьгувалося, в кімнаті було спущено завіси, так що Візерс, прислуговуючи своїй пані, манячив, наче мара.

- Що то за проява іде сюди? - спитала місіс Ск’ютон.- Я не можу дивитись на неї. Ідіть відсіля, хоч хто б ви були.

- І ви маете серце, мадам, проганяючи Джея Б.? - з докором мовив майор, спинившися на півдорозі й завдавши ціпок на плече.

- Ах, це ви! Ну то я передумала - можете ввійти,- змилостивилася Клеопатра.

Майор і ввійшов, і підійшов до софи, і підніс її чарівну ручку до губ.

- Сідайте,- сказала Клеопатра, невтомно вимахуючи віялом,- тільки якнайдалі. Не підходьте до мене, бо я сьогодні страшенно ослаблена і вразлива, а від вас тхне сонцем. Ви просто як із тропіків.

- Бог свідок, мадам,- скрикнув майор,- був час, коли Джозеф Бегсток смажився й пікся на сонці. То були часи, мадам, коли він цвів таким пишним цвітом у тепличнім повітрі Вест-Індії, що його називали не інакше, як Квіткою. За тих часів, мадам, ніхто й не чув за Бегстока. Всі чули тільки за Квітку, Квітку нашого полку. Квітка, може, вже й прив’яла, мадам,- сказав майор, сідаючи в крісло, що стояло далеко ближче, ніж указане йому жорстокою богинею,- але ще міцна і незмінна, як вічнозелені рослини.

Тут майор під прикриттям темряви, що огортала кімнату, заплющив одне око, завертів головою, мов блазень, і ще ніколи, мабуть, у приступі самовдоволення, не був так близько від апоплектичного удару, як тепер.

- Де місіс Гренджер? - запитала пажа Клеопатра.

Візерс мав думку, що вона в своїй кімнаті.

- Гаразд,- сказала місіс Ск’ютон.- То йди і закрий двері. Я зайнята.

Коли Візерс вийшов, місіс Ск’ютон мляво повернула голову до майора - все інше залишилося незворушним - і спитала, як його приятель.

- Домбі, мадам,- одповів майор, з грайливим бульканням у горлі,- почуває себе так добре, як може себе почувати чоловік в його стані. А стан його - безнадійний, мадам. Його взяли за живе. Та що там «взяли»! Йому прошили тіло багнетом! - вигукнув майор.

Клеопатра гостро глянула на нього, але всупереч цьому швидкому погляду нарозтяг сказала:

- Я мало знаю світ, майоре Бегсток,- хоч і не шкодую за цим, бо світ фальшивий, в ньому повно нудних умовностей, на природу там майже не зважають, до музики серця, до поривань душі й усякої іншої істинної поезії дослухаються не часто,- проте важко не зрозуміти, до чого ви ведете. Ви натякаєте на Едіт, моє безмежно кохане дитя,- мовила місіс Ск’ютон, вказівним пальцем погладжуючи брови.- Ваші слова зачіпають найтендітніші струни в моєму серці!

- Прямота, мадам, завжди була властива Бегстокам. Ви маєте рацію.

- Натяк цей,- вела далі Клеопатра,- не може не розбудити одного - коли не єдиного - найбільш зворушливого, найбільш хвильного і святого почуття з тих, що притаманні, як я вважаю, нашій грішній природі.

Майор приклав пальці до вуст і послав Клеопатрі поцілунок, що мало б уособлювати згадане почуття.

- Я відчуваю, що я слабка. Відчуваю брак тієї енергії, яка могла б підтримати маму - не кажу вже матір - при такій розмові,- провадила місіс Ск’ютон, торкнувшися губ мережаним краєм носовичка.- Саме тема цієї розмови, надто вже вирішальної для долі моєї коханої Едіт, вправляє мене у млості. А проте, лихий чоловіче,- оскільки ви насмілились зачепити її і це мені заболіло,- тут місіс Ск’ютон торкнулася віялом лівого боку грудей,- то я не відступлю від свого обов’язку.

Майор, що тим часом, невидимий у сутіні, надимався і пух, вертів побагровілим обличчям і моргав своїм рачачим оком, дістав напад ядухи, тож