Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але я страшенно радий бачити тебе, — сказав містер Бен Елен. — Щасти тобі, боже, Белло.
— Здрастуй, Бен, голубчику, тільки прошу не стискуй так, бо ти пожмакаєш мені убрання, — попросила Арабелла, нахиляючись наперед, щоб поцілувати брата.
Замирившись з сестрою, містер Бен Елен піддався впливові своїх почуттів, сигар та портеру і подивився кругом крізь змокрілі скельця окулярів.
— А для мене у вас і словечка не знайдеться?— закричав Вордл, розкриваючи обійми.
— Знайдеться; і багато, — шепнула Арабелла, потрапляючи в обійми старого джентльмена. — Ви — бездушне, жорстоке, нечуле страховище.
— А ви — маленька бунтівниця, — тим же тоном відповів Вордл, — і мені доведеться не приймати вас більше у себе. Таких людей, як ви, що одружуються всупереч цілому світові, треба виключати з пристойного товариства. Прошу ! — голосно промовив старий джентльмен. — Обід на столі. Ви сядете поруч мене, Арабелло. Джо! А, кляте створіння! Він чогось не спить.
І справді, на превелике здивування свого пана, гладкий хлопець не спав і тримався напрочуд бадьоро. Очі його були розплющені й дивилися так, немов він і не збирався будьколи їх заплющувати. В його рухах помічалася якась незвичайна жвавість. Зустрічаючись поглядами з Емілією або Арабеллою, він скалив зуби й усміхався, а один раз Вордл міг навіть заприсягнутись, що він підморгнув до них.
Зміна в поведінці гладкого хлопця пояснювалась чимраз більшою свідомістю своєї гідності, яку він відчув, ставши повіреним молодих дам, і всі його підморгування, кивки та гримаси мали запевнити їх в його відданості. Але знаки ці скоріше могли збудити підозру, ніж приглушити її, і тому Арабелла щоразу відповідала
Я на них, насуплюючи брови або хитаючи головою. Гладкий же хлопець брав ці застережливі миги за похвалу собі й підморгував, кивав головою й гримасував з подвоєною енергією.
— Джо, — сказав містер Вордл, обшукавши всі свої кишені, — чи не на софі моя табакерка?
— Ні, сер, — відповів гладкий хлопець.
— А! пригадав. Вона у мене в спальні. Побіжи та принеси її мені.
Гладкий хлопець пішов у суміжну кімнату і через хвилину повернувся звідти з табакеркою і з обличчям таким блідим, якого ніколи не було в жодного гладкого хлопця.
— Що трапилося з тобою, хлопче? — гукнув здивований Вордл.
— Нічого, — пробелькотів Джо.
— Мабуть, ти бачив там привид? — спитав старий джентльмен.
— Або хильнув чогонебудь, — висловив думку Бен.
— Думаю, ви маєте рацію, — шепнув через увесь стіл Вордл. — Він — п’яний, я певен того.
Бен Елен відповів, що така і його думка. Цей джентльмен бачив силу випадків зазначеної недуги, і тому Вордл переконався, що враження, яке вже з півгодини снувалося в його голові, правильне, і прийшов до висновку, що гладкий хлопець п’яний.
— Попильнуйте його кілька хвилин, — шепнув Вордл. — Зараз побачимо, так воно чи ні.
Безщасний юнак обмінявся десятком слів з містером Снодграсом, і той благав прислати когось, щоб визволити його, а тоді випхнув хлопця разом з табакеркою, боячись, що через довгу відсутність посланця його викриють. Хлопець, поміркувавши кілька часу із дуже збентеженим обличчям, вийшов з кімнати й подався шукати Мері.
Але Мері, переодягнувши свою пані, пішла вже додому, і гладкий хлопець повернувся ще більше стурбований.
Вордл і містер Бен Елен перезирнулися.
— Джо! — сказав Вордл.
— Тут, сер.
— Чого це ти виходив?
Гладкий хлопець розпачливо глянув в обличчя кожного й пробелькотів, що не знає.
— А! не знаєш; га? — повторив Вордл. — Передай сир містерові Піквіку.
Містер Піквік, бувши в чудовому настрої, чарував усіх за столом, а тепер провадив жваву розмову з Емілією та містером Вінклем, чемно схиляючи голову, вимахуючи лівою рукою, щоб підсилити свої зауваження, і весь сяючи ласкавою усмішкою. Він узяв трохи сиру і збирався поновити перервану розмову, коли гладкий хлопець, перехилившися, щоб голова його була на одному рівні з головою містера Піквіка, показав великим пальцем через плече собі й скривив гримасу, огиднішої й жахливішої за яку не кривлять навіть у різдвяних пантомімах.
— Боже мій! — скрикнув містер Піквік. — Що за?.. — і він спинився, бо гладкий хлопець уже випростався й удав, ніби спить.
— В чім річ? — спитав містер Вордл.
— Якийсь чудний хлопець, — відповів містер Піквік, дещо знервовано поглядаючи на Джо. — Може, воно і неприємно, але я починаю думати, що він не сповна розуму.
— О, містер Піквік, бога ради не кажіть цього ! — враз скрикнули Арабелла з Емілією.
— Звичайно, я не зовсім певний цього, — відповів містер Піквік серед загальної мовчанки й стурбованих поглядів, — але манери його просто лякають мене. Ой! — містер Піквік аж підскочив. — Перепрошую, леді, він тільки но якимось гострим струментом штрикнув мене в ногу. Він таки, безперечно, збожеволів.
— Він — п'яний !—гримнув містер Вордл. — Подзвоніть! Покличте коридорних! Він — п'яний.
— Я не п’яний, — зарюмав хлопець, падаючи навколішки перед своїм паном, що вхопив його за комір. — Я не п’яний.
— Тоді ти сказився. Ще гірше. Покличте коридорних! — гукав старий джентльмен.
— Я не сказився. Я зовсім здоровий, — запевняв хлопець.
— Якого ж тоді дідька ти штрикнув містера Піквіка чимсь гострим? — із серцем скрикнув містер Вордл.
— Він не хотів дивитись на мене. Я маю йому щось сказати.
— Що ти маєш сказати йому? — спитало разом з півдюжини голосів.
Гладкий хлопець зітхнув, безпорадно глянув на двері спальні й суглобами вказних пальців утер дві сльози.
— Що ти мав сказати йому? — напосідав Вордл, трясучи хлопця.
— Облиште, — промовив містер Піквік, — дозвольте я сам поговорю з ним. Отже, що ти мав переказати мені, голубчику.
— Я хотів шепнути.
— Ти, напевне, хотів відкусити йому вухо, поганцю, — догадався Вордл. — Не підходьте до нього. Він божевільний. Подзвоніть. Нехай його заберуть звідси.
Крик загального здивування спинив містера Вінкла, що простяг уже руку до дзвоника. З спальні вийшов ув’язнений закоханець і, ввесь червоний від замішання, чемно вклонився товариству.
— Алло! — скрикнув містер Вордл, випускаючи з рук комір гладкого хлопця. — Що це значить?
— Я сидів у сусідній кімнаті відтоді, як ви повернулися, сер, — пояснив містер Снодграс.
— Еміліє, дитинко моя, — з докором у голосі промовив містер Вордл. — Я ненавиджу брехню та ошуканство. З твого боку це неделікатність і невдячність.
Я не заслужив такого, Еміліє.
— Татусю, — відповіла Емілія. — Арабелла знає… кожен тут знає… Джо знає… Я до цього не причетна. Август, бога ради, що ж ви мовчите?
Містер Снодграс, який тільки й чекав, щоб його вислухали, зараз же розповів, як опинився в такому прикрому становищі; як саме побоювання викликати розбрат у родині змусило його уникати містера Вордла, коли той увійшов; як він хотів вийти через інші двері, але вони були зачинені на ключ, і тому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Піквікського клубу», після закриття браузера.