Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

тенденції

У перші десятиліття жінки неодмінно мають носити довгу спідницю з високою талією, широкий виріз, рукави зі спущеним плечем, вирізами на плечах та руках, з яких видніється сорочка.

Сукня (чи підрясник) — це за визначенням головна річ: вишита орнаментами, з підшивкою, зазвичай із цупкого сукна. Має завужену талію, поступово розширюючись донизу й сягаючи п’ят. Рукави, як і вся сукня загалом, є відкритими, даючи змогу показувати нижню спідницю, що її, як свідчить назва, годилося носити, як і баску, під одягом. Найбільш популярними різновидами вбрання є сутана та сукня зі збірчастою спідницею, що мала скромніший вигляд і часто використовувалась лише для того, щоб надати сукні об’єму. Матерчатий корсет підтримували кісточки ліфу з дерева чи металу; у Франції край корсета продовжували аж до живота. Робон, широку сукню на криноліні, дуже величну, що сягала аж до долівки, носили жінки з більш заможних суспільних прошарків, достоту як хатні пантофлі, черевики з вишивкою та витинкою, з подвійним підбором і настільки високі, що часто доводилось кликати на допомогу, аби дістати змогу в них ходити. Наймоднішими прикрасами були віяла, сережки та намисто. У Німеччині та Англії поширюється мода на мініатюрні портрети, обрамлені коштовним камінням, які носили на шиї на ланцюжку. У Франції увійшла в моду пов’язка, що її носили над чолом, під якою голили волосся, аби постать видавалась стрункішою.

Чоловічий

одяг

В Італії, що була рухомою силою моди, чоловіки починають носити вбрання завдовжки аж до п’ят, що звалося «лукко», зазвичай чорного кольору, зібране на шиї у зборки, відкрите спереду та по боках, із гачкоподібними застібками на шиї. Зимовий варіант мав підшивку хутром, оксамитом, дамаском, залежно від матеріальних можливостей власника, а під нього вдягали камзол, влітку замість нього носили каптан чи дублет, скромніший за перший варіант, яким зазвичай послуговувалися ремісники. Каптан на початку століття має помітне декольте, швидко але незабаром через закони про привілеї, воно зменшилось настільки, що виднівся лише комір сорочки. Багатії та знать змінюють лукко на мантію, колір якої різниться залежно від того, яку обіймає власник виборну посаду. Довгополий халат і сутана передовсім носять удома. Під впливом іспанської моди починають носити кальсони, прикриваючи стегна. В Італії заможні прошарки населення носять шовкові чи оксамитові черевики, хоча решта носить шкіряні. У Франції черевики мають широку та округлу форму, а в Німеччині вони продовгуваті та вузькі, що було певним віддзеркаленням модних тенденцій, які утвердились у цих двох державах: у першій віддають перевагу просторому одягу, а в другій — вбранню, що облягає тіло.

Загальні особливості меблів

Внаслідок глибоких змін, зумовлених культурою доби Відродження, в Італії розвивається смак до чимраз комфортнішої та затишної оселі. У приватних оселях меблі розставлено за правилами рівноваги та розмірами відповідно до розподілу простору. При дворах італійських правителів архітектура та меблювання набувають величності, ніби власник вихваляється своїм статусом.

Меблі

У Тоскані, Умбрії та Лаціо виробляють меблі та предмети побуту, які мають у Європі найбільший попит. Для вимогливої та витонченої клієнтури роблять меблі з горіха, ялини, кипариса, які вже витіснили дуб, а для звичайних осель призначені меблі з тополі та в’яза. В італійських меблях рідко трапляються інкрустація та позолота, на відміну від німецьких та фламандських, де теслі, не відступаючи від готичних традицій, віддають перевагу обробці твердих матеріалів. У Англії у другій половині століття панівним стає «єлизаветинський» стиль, що зародився саме від поєднання готичного та італійського стилів, завдяки чому з’явились меблі з дорогої деревини, утім доволі важкі.

Поволі по всій Європі можна побачити розмальовані яскравими барвами меблі, стелю, стіни, аби створити контраст із тьмяними приміщеннями, і лише наприкінці століття меблі починають натирати до блиску чи вкривати лаком. Долівку починають встеляти кахлями «під свинець», фарбуючи її емаллю з домішками графіту, однак водночас утверджується звичай встеляти підлогу дерев’яним паркетом. Однак протягом усього століття зберігається традиція взимку встеляти підлогу сіном, а влітку — квітами та травою. Наприкінці століття у шибках з’являється безбарвне скло, поширюючись у різних країнах нерівномірно. Надзвичайну увагу прикуто до кімнати для відпочинку, яка, проте, часто править за вітальню. Тут провідне місце посідає ліжко в найрізноманітніших формах: від найпростіших на підпорках до ліжок із багатими балдахінами, з оздобленими подушками та квітчастими укривалами. Доповнюють умеблювання шафою, столом, скринею чи меблями з потаємним сейфом, письмовим столом та часто лавочкою для прихилення колін.

Віконне

скло

В італійських, французьких та англійських садибах утверджується звичай на «студіоло» — прообраз кабінету, де хазяїн молиться, читає, бухгалтерією займається обліком. У кабінетах ставлять важкі міцні двері із замками та засувами, умебльовуючи на простий манер лише столом та кріслом, утім, стіни рясно оздоблюють дрібними картинами та нішами для зберігання книг... щоб миші не знищили. У Франції кабінети часто розташовуються в осібному приміщенні якнайдалі від решти кімнат, якщо є змога — біля спальні господаря. Не такі заможні люди для зберігання особистих речей і замість студіоло послуговуються скринями та шафками-канцеляріями. Таку саму функцію виконують невеликі кімнати, обшиті деревом, створені для приватного усамітнення чоловіка чи жінки, які серед меблів отримали еквівалент, що називався «секретер». Секретери виробляли переважно в Антверпені. Вони швидко поширились у Європі, насамперед у Франції. В Іспанії секретери набувають найбільших розмірів. Мають вивірені лінії, проте доволі важкі, інкрустовані слоновою кісткою, мармуровими аплікаціями та вітражами, що свідчить про перехід від смаків доби Відродження до бароко.

Приватний

простір

Набагато важче влаштувати приватний простір там, де на способі життя позначається змішане проживання, як у сільському помешканні. Часто таке помешкання є не лише оселею для родини, а й місцем, де ночує худоба, зберігають господарське приладдя та продовольчі запаси. У найбідніших сім’ях і надалі по всій Європі, зокрема на Сицилії, існує звичай розділяти одну кімнату на дві зони: та, що більш усамітнена, розрахована для відпочинку, а та, що ближча до дороги, — для приготування та споживання їжі. Вони загалом обставлені дуже бідно: сякий-такий ослінчик, лавка, часом діжка, що править за обідній стіл, і сінник, на якому сплять.