Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

«Гуляти незнайомим містом треба з путівником. Для нас таким стали мемуари Олександра Вертинського “Дорогой длинною”».

Майже століття по тому ми обійшли Стамбул по маршруту, запропонованому великим П’єро…

У листопаді 1920 року на рейд Константинополя, як його за звичкою називали росіяни, увійшов пароплав, на борту якого були генерал Врангель, його почет, а також співак Олександр Вертинський і його приятель артист Борис Путята.

Як і раніше, у залитому сонцем Стамбулі мінаретів, палаців, башт і тепер хоч греблю гати. Над берегами Босфору на високих флагштоках мають червоні знамена із зіркою і півмісяцем, а коли йдеш вулицею, то всюди бачиш над головою величезні червоно-жовті полотнища місцевого футбольного клубу – щоб усі знали: «“Галатасарай” – чемпіон!» А ось фесок більше немає. Через два роки після приходу до влади Мустафи Кемаля прийняли закон, який забороняв туркам носити тюрбани і фески.

Починаючи з січня 1920 року з російських портів до Константинополя йшли судна, на яких втікали від червоних сотні тисяч військових і цивільних. За даними головного довідкового бюро, що діяло в місті, до кінця 1920 року в Константинополі вже перебувало 190 тисяч російських біженців – вони склали тоді ледь чи не п’яту частину населення турецької столиці.

«Пера Палас Отель», що існує з 1892 року, виходить вікнами на Золотий Ріг. Того часу він слугував головним чином для пасажирів першого класу суден «Східного експресу», що прибували, або поїзда Париж – Константинополь. Для дорогих (у прямому значенні) гостей були відповідно влаштовані й інтер’єри: інкрустовані меблі, пишні килими, срібні вази на столах з мармуру, електричний ліфт з кованою решіткою і кабіною з червоного дерева…

Саме в такій обстановці у 411-му номері зупинилася у 1926 році Агата Крісті і менше як за десять днів написала своє знамените «Убивство у Східному експресі». Згодом у «Пера Палас» стало традицією відзначати срібними табличками номера, де зупинялися відомі особи: Грета Гарбо, Сара Бернар, Мата Харі, Лев Троцький, Ернест Хемінгуей, Жаклін Кеннеді-Онассіс. Який вигляд мають ці номери нині, нам побачити не вдалося: у готелі триває реставрація. Може бути, що після неї з’являться тут таблички з ім’ям російського артиста Вертинського та Івана Мозжухіна, який зупинявся тут в один рік зі співаком.

Колишня вулиця Пера за Ататюрка отримала горду назву: проспект Незалежності. Сьогодні це одна з центральних вулиць європейської частини Стамбула, місцевий Арбат. Єдиний транспорт – стилізований під старовину трамвай, на підніжках якого звично висять безбілетні хлоп’яки…

Як і раніше, тут зосереджено кілька дипломатичних місій. Правда, із втратою містом столичного статусу вони з посольств перетворилися в консульства. Одне з них – російське. На початку 1920-х тут розміщувалися російські емігранти… Дехто з петербуржців, москвичів та одеситів стали володарями тутешніх установ. Але більшість стала вантажниками, офіціантами, мийниками брудного посуду… Чимало руських торгували у «Чічек Пасажі» – «Квітковий Пасаж», який і сьогодні існує під тією ж назвою, але квіткові крамнички у ньому витіснили численні ресторанчики і кафе, влаштовані в інтер’єрах початку ХХ століття.

Я знаю, даже кораблям

необходима пристань,

Но не таким, как я!

Не нам! Бродягам и артистам!..

«Стамбул через 88 років».

Д. Бадалян

З пронизливим щемом, опинившись у чужому Константинополі, заспіває Олександр Вертинський про те, що навіть кораблям потрібна пристань, але – «Не таким, как я! Бродягам и артистам!»

Проте він співатиме. Наперекір всьому! Співатиме, пам’ятаючи, що справжній поет пише, а справжній співак співає доти, доки живе і дихає…

Оскільки ж він був ще живим і ще вперто дихав, то писав пісні і сам же їх і співав. Між іншим, з великим успіхом. Хоча…

Дивно, але його вже в дорозі наздожене каяття. На чужині в нього майже відразу ж почнеться ностальгія, яку, скільки з нею не боротиметься, він так і не зможе приборкати – вона його їстиме поїдом, хоч він її старанно приховуватиме у собі. Він був би вже й не проти повернутися додому, бодай і в червону Росію, але – пізно.

Поїзд уже пішов. На покинутій батьківщині він буде оголошений ворогом, персоною нон грата! Але ностальгія невгаватиме, і навіть через роки він згадуватиме – правда, обережно, не спалюючи за собою мостів, все ще сподіваючись по них повернутися додому, а тому політики не чіпатиме, все звалюючи на свою юнацьку легковажність – мовляв, це вона довела його до еміграції:

«Что меня толкнуло на это? – запитуватиме невідомо кого і невідомо кому в розпачі відповідатиме: – Я ненавидел советскую власть. О нет! Советская власть мне ничего дурного не сделала. (Це було пряме й неприкрите звертання до більшовицької влади: дозволь мені повернутися, я нічого проти тебе не вчинив, дурний я був тоді та ще й молодий!) Я был приверженцем какого-нибудь иного строя? Тоже нет. Убеждений у меня в то время никаких не было. Но что же тогда случилось?… Очевидно, что это была просто глупость! Юношеская беспечность. Может быть, страсть к приключениям, к путешествиям, к новому, еще неизведанному…

Все пальмы, все восходы, все закаты мира, всю экзотику далеких стран, что я видел, чем восхищался – я отдаю за один самый пасмурный, самый дождливый и заплаканный день у себя на Родине».

Ясніше й прямолінійніше вже й не скажеш. Зваливши все на свою «юношескую беспечность та глупость», на пристрасть до мандрів, – Вертинський, гадаючи, що він вторував собі дорогу на повернення додому, подався в еміграцію.

А можливо, це було й щиро – не виключено. А можливо, це була елементарна обережність, розумна обачливість, щоб залишити собі – хтозна, як воно складеться в еміграції, чужина є чужина! – шлях повернення на батьківщину. Мовляв, я не ворог більшовицькій Росії, ніколи ним не був і не буду, тож прийміть мене, блудного сина… А мости, що їх він обачно залишив позад себе, справді через роки допоможуть йому повернутися по них на батьківщину.

У Туреччині Вертинський купить паспорт на ім’я