Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Відмовився? Після того, як вони поділились із тобою своїми планами?

— Ну звісно, містере Ріарден… Невже ви думали, що я гратиму в їхню гру?

— Ні, хлопче, ні, я так не думав. Тільки…

— Що?

— Ти ж підставив їм власний карк.

— Я ж мусив! Я не міг допомагати їм руйнувати завод, правда? Як довго я міг не підставляти власний карк? До моменту, поки вони не зламають карк вам? І що б я тоді робив з власним карком, якби зберіг його в такий спосіб? Ви… ви ж розумієте, правда, містере Ріарден?

— Так, розумію.

— Я відмовив. Вибіг із офісу. Біг, щоб знайти начальника… щоб усе йому розповісти. Але не міг ніде його знайти. І тоді почув постріли біля головного входу і зрозумів, що все почалось. Спробував зателефонувати вам додому… але дроти були перерізані… Побіг по машину, хотів знайти вас або поліцейського, поїхати в газету чи хоч до когось… Але вони, мабуть, мене переслідували… І вистрелили в мене… на паркувальному майданчику… вистрелили ззаду… Все, що я пам’ятаю, — те, як я падаю і… і потім, коли розплющив очі, вони викинули мене тут… на купі шлаку…

— На купі шлаку? — повільно перепитав Ріарден, знаючи, що купа шлаку — на тридцять метрів нижче від них.

Хлопець кивнув, непевно вказуючи в темряву.

— Так… отам… І потім я… почав повзти… Повз догори… Я хотів… Хотів протриматися, щоб розповісти комусь, хто розповість вам.

Спотворені болем риси його обличчя раптом розгладилися. Хлопець усміхнувся. В його голосі вчувався тріумф, коли він додав:

— Я розповів.

Тоді він звів голову і тоном дитини, яка зробила несподіване відкриття, запитав:

— Містере Ріарден, то он воно як… коли ти чогось так сильно хочеш… так відчайдушно хочеш — і врешті робиш?

— Так, хлопче, саме так.

Хлопцева голова знову впала на руку Ріардена, очі заплющились, рот розслабився, немов від глибокого задоволення.

— Але ти не повинен на цьому зупинятися. Ти ще не закінчив. Ти повинен триматися, поки я відвезу тебе до лікаря, і ти…

Він обережно підняв хлопця, але раптом обличчям Годувальниці пробігла болісна конвульсія, його рот сіпнувся, він прагнув зупинити крик, — і Ріарден був змушений знову обережно вкласти його на землю.

Хлопець похитав головою, а в погляді світилося мало не прохання йому пробачити.

— Я не виживу, містере Ріарден. Немає сенсу себе дурити. Я знаю, що мені кінець.

Наче протестуючи проти жалю до себе, він додав, цитуючи завчений урок, намагаючись надати своєму голосу зрілої, цинічної інтонації інтелектуала:

— Яка різниця, містере Ріарден? Людина — це всього лише набір визначених елементів… Смерть людини не надто відрізняється від смерті тварини.

— Ти ж знаєш, що це не так.

— Так, — прошепотів він. — Так, мабуть, знаю.

Він іще певний час блукав поглядом у темряві, а потім поглянув у обличчя Ріардена. В його очах було стільки безпорадності, туги, дитячого збентеження.

— Я знаю… Все, чого вони нас навчали, — брехня. Геть усе, що вони казали. Про життя і про смерть. Помирання. Хімічним елементам байдуже, але… — він замовк, і весь його відчайдушний протест проявився тільки тим, як він напружив свій тихий голос. — Але мені не байдуже… І, мабуть, тваринам теж не байдуже… Але ці люди казали, що жодних цінностей не існує… існують тільки соціальні звички… Не існує цінностей!

Його рука притиснулася до отвору в грудях, наче хлопець намагався затримати те, що втрачав.

— Не існує… цінностей.

Він знову ширше розплющив очі, раптом заспокоївшись своєю відвертістю.

— Я хотів би жити, містере Ріарден. Боже, як хотів би! — його голос був тихий і пристрасний. — Не тому, що я помираю. А тому, що цієї ночі я по-справжньому виявив, як воно — бути живим. І… смішно… але… ви знаєте, як я це виявив? В офісі… коли підставив їм свій карк… Коли сказав тим негідникам, щоб забиралися до біса. Існує стільки речей, які я волів би дізнатися раніше… Але… що ж, тепер уже немає сенсу плакати над пролитим молоком.

Хлопець зауважив, що Ріарден несвідомо поглядає на приплюснутий слід унизу, і додав:

— Над будь-чим пролитим, містере Ріарден.

— Послухай, малий, — суворо мовив Ріарден. — Я хочу, щоб ти зробив мені послугу.

— Зараз, містере Ріарден?

— Так. Зараз.

— Ну звісно, містере Ріарден… якщо зможу.

— Сьогодні ти неймовірно допоміг мені, але я хочу, щоб ти зробив іще більше. Ти молодець, що видряпався нагору. А тепер зможеш зробити дещо іще складніше? Ти був готовий загинути, щоб урятувати мій завод. Чи можеш ти жити заради мене?

— Заради вас, містере Ріарден?

— Заради мене. Тому що я в тебе про це прошу. Тому що я хочу, щоб ти жив. Тому що нам з тобою ще треба пройти величезну дорогу разом.

— Невже вам не байдуже, містере Ріарден?

— Не байдуже. Чи можеш ти постановити, що хочеш жити — так, як ти зробив це, видряпуючись із рову? Постановити, що хочеш вижити? Ти будеш боротися? Ти ж хотів разом зі мною боротися. То чи можеш провести перший бій?

Він відчув, як хлопець вхопився за нього рукою. В стисканні його долоні була палка жага відповіді. Він прошепотів:

— Я спробую, містере Ріарден.

— То допоможи мені доставити тебе до лікаря. Просто розслабся і дозволь підняти тебе.

— Так, містере Ріарден.

Напружившись і смикнувшись, хлопець піднявся на лікті.

— Обережніше, Тоні.

Він побачив, як хлопцеве обличчя проясніло, як на ньому відбилася подоба його давньої, ясної нахабної усмішки.

— Уже більше не «не-Абсолют»?

— Ні. Тепер ти Абсолют, і ти це знаєш.

— Так. Тепер я знаю кілька абсолютів. Ось один із них, — він вказав на рану на грудях, — це ж абсолют, правда? І… — він говорив, поки Ріарден піднімав його з землі, секунда за секундою, сантиметр за сантиметром. Говорив, ніби тремтіння і напруженість його слів полегшували біль. — Людина не може жити… якщо останнім покидькам… як тим, з Вашингтона… вдається безкарно робити такі речі. Як вони зробили сьогодні. Коли все навколо перетворюється на смердючу брехню. І ніщо вже не справжнє. І кожен є ніким. Люди так не можуть жити. Це теж абсолют, так?

— Так, Тоні, це абсолют.

Обережно й помалу Ріарден звівся на ноги. Він бачив