Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Антологія української готичної прози. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Антологія української готичної прози. Том 2" автора Колектив авторів. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 122 123 124 ... 180
Перейти на сторінку:
селі гуляли вже третій день. Гуляли, як бджоли у вулику. Такої події давно вже не було. Все село переповнене чутками, що попович з Мочигір з Пархомом закупили ґуральню жида Мошка Пониманського, відомого поліського винокура і фундують усім. Самогон, приправлений родзинками першої сорти, ллється як вода, йдуть люди з сусідніх сіл – подивитися, що діється. Казали, що попович продав жидам батьківську парафію і хоче всі гроші за неї прогуляти з поліщуками. Тому всі поспішали до Артема, в хаті якого відбувалося частування.

Вже не раз гуляло село. Не раз вже чужим коштом запивалося воно самогоном. І тепер теж. Пили всі: діди, господарі, баби, дівки, хлопці. Пили всюди: в хатах, клунях, під хатами, на городах біля річки, на вулиці.

Питалися: і де вже той попович набрав стільки грошей? Невже за парафію? Село п’яне й веселе горлало наляканими піснями, якоюсь тугою за чимсь, ніби за молодістю, за ліпшим людським життям. Здавалося – всі святкували якесь урочисте весілля, що перемішане з плачем і страшними лайками нагадувало, що п’ється тут тому, що можна випити й не заплатити.

В хаті Артема, в парі й копоті, серед почорнілих стін, між двома запаленими скалками, що червоним, блимким світлом кидали плями на чорні стіни, сиділи й стояли люди. Пили. Але тяжко було в копоті й димі розглядіти, хто й де сидів. Гамір, крики, несамовиті лайки перемішувалися зі співом якихось ніби весільних жіночих пісень.

– Ой, терлич, терлич ти-и-и-и мені милого приклич… – затягала якась баба й чомусь, якось дивно, може, трохи підсмішкувато, дивилася в бік поповича. Хтось зовсім п’яний кричав:

– А ми своєї мами не дамо!..

Пархом сонно за столом рахував:

– А за стрільбу сто золотих… Де? Нема… А за патронташ десятка… Де? Нема…

Пляшки передавалися з рук у руки, самогон наливався в склянки, хтось забирав посуд. Засохлі в’юни на тоненьких патичках зникали, здавалося, разом із патичками у великих роззявлених ротах і заїдалися чорним, глинястим хлібом, міцно посоленим, що прилипав до зубів.

Сп’яніння росло. Разом із ним з’являвся й тяг до бійки. То в одному, то в другому куті починають лаятися. Чоловіки готові вже кинутися один на одного з кулаками. За що, чого – ніхто не знає. Та поки що тільки розмахують у повітрі кулаками. Правда, в декого під очима видко синці; два-три хлопці ходять на дворі і в сінях і показують криваві шрами на лицях, у деяких жінок чогось волосся підозріло розпатлане.

Сибиковський немов у чаді. Тих півтора дня, що пережив він у селі, промайнули якимось яскравим, несамовитим малюнком чи маною, що десь у нутрі раз-у-раз викликає запитання: – що робиться? Чи уві сні, чи на яві?

Низькі, худі, бородаті поліщуки у свитинах чи кожухах, баби з підітканими спідницями, темні, почорнілі селянські хати з відкритими печами, собаки під столами (а може, це люди? п’яні?!). Якийсь несамовитий калейдоскоп людей, убрань, облич. І мимоволі між ними почав шукати – те друге, своє обличчя?

Її?! Хто вона? Чи це та, чи не та?!

Відчув якусь невгасну спрагу, яка примусила його взяти пляшку й налити собі до склянки. Випив. Пошукав на столі чогось закусити. Кислий, недоїджений огірок опинився в пальцях. Почав заїдати.

Спозираючи одна на одну, баби напівп’яними голосами затягнули:

А чого то дзвіноньки красні?

Бо поїли пирожки в маслі,

Маслом поливали,

Сиром посипали,

По-панськи брали,

До губи складали.

А чого то парубки бліді?

Бо поїли кінські з’їди,

Попелом посипали,

Водою поливали,

Суховилами брали,

У пельку складали…

І раптом перескочили своїми пискливими голосами на веселу:

Гарбуз, мамцю, качаєця,

чогось дурень чипляєця.

Відчепися, дармоїде,

бо до мене кращий їде…

Навколо все крутилося в якомусь тумані п’яному, розхристаному, галасливому, що нічого не можна було зрозуміти. Цілувалися баби з чоловіками, хтось ліз під лаву і старався там укластися спати, а під столом спали вже два дядьки з розв’язаними постолами на ногах.

– Що трапилося? – запитав себе Сибиковський. І пригадав усе, як на долоні.

Коли скочив у лазню через сіни і прибив за собою двері, вона (хто вона? – майнуло запитання) вона, та сама, що купалася, лізла на піч. Ухопив її впоперек.

– А де стара? – запитав.

– Стара? – і жінка раптом розреготалася. – Я тобі стара й молода разом…

Там перебув цілий день. Там і заночував. А потім почалося «весілля». Все було, як у чаді.

Не знав, нащо забрав у нього Пархом срібного годинника – батьків дарунок, комусь віддав рушницю з набоями й сумкою, торгувався про щось із високим жидом, якого всі називали паном Пониманським.

І тільки тепер пригадав собі все.

– Як очадів… Ну, добре… А де ж вона? Ота «Поліщуцька Мати»? – Гірко чомусь посміхнувся: – Де ж молода?!

Встав з-за столу. Підійшов до господаря. Ледве ворушачи язиком, запитав:

– Ну-у… а де ж глузд у цьому всьому? Зрештою… – звертаючись вже до себе: – Де ж глузд у пиятиці? – потім переступив з ноги на ногу. Впер очі в Пархома. – Ну, а де ж та? Мама Поліщуцька? Не бачу… І досі не бачив… – похитав п’яно головою.

Тоді господар, майже тверезий, що, здавалося, один у хаті панував над усім галасом і розхристаністю, оглянув Самійла трохи глумливим поглядом. Зрівноважений і спокійний відповів:

– Ну, що ж, ходім… – і вийшов поволі з хати.

За ним, майже наступаючи йому на закаблуки, йшов Самійло. У відчинені двері мильні[51] ввійшли, мов підкрадаючись. Там було напівтемно, тепло, й пахло якимись сухими травами. Коптіла соснова тріска на перепічку й кидала смагляві тіні на брусові стіни. Обидва стояли перед дверима й мовчки дивилися на піч, де за комином, на баранячому кожусі щось ворушилося.

– От-той самий кожух… – майнуло. Почав чомусь тремтіти. Заболіла відразу голова. Почував, що неначе тверезіє, знаходить знову звичайне розуміння речей і явищ. Щось мале, невидне, загорнене в якесь шмаття, присунулося на край печі й заговорило, гундосючи й хрипучи. Підійшов ближче, наставив вуха.

– Не служи чужому, як служив би свому. Не трать сили на панське. Як не віриш у Бога, то мовчи, а чужої молитви до Нього не перехоплюй. Хоч із водою, хоч із вітром, хоч зі сонцем, але Господа шануй. Не крадь і не блуди. Тому, що сам живеш, бідний ходиш, бідний вмреш. Оженися! За водою пливе гуска, гуска, наша віра руська, руська. Пам’ятай се денно, нощно і живи в ній непорочно. Як будеш мати дітей, то дочок не віддавай за чужого чужаницю, а синів з

1 ... 122 123 124 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антологія української готичної прози. Том 2"