Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

Чоловіки повисмикували із частоколу стовпчики й узялися підважувати кам’яну брилу. Невдовзі вона захиталась. Тоді вони викопали на схилі гори невеличку траншею, по якій брила могла б скотитися вниз.

Що більше чоловіки підважували брилу, то сильніше відчувалися підземні поштовхи. З-під землі долинали глухий рев і свист вогню. Мужні землекопи, подібно до циклопів, що роздували вогонь, працювали без зайвих слів. Незабаром із кількох тріщин вирвалась пара – це місце ставало небезпечним. Ще один ривок – і брила, зірвавшись, полетіла вниз. Умить із утвореного отвору з шумом вивергся вогняний стовп і хлинула кипляча лава. Її потоки попливли схилом гори прямісінько до туземного табору і в долину.

Вершина здригнулась. Здавалося, от-от вона провалиться в бездонну розколину.

Гленарвану і його супутникам ледве вдалось урятуватися від виверження. Вони відбігли за могильну загорожу, та все ж легкі бризки киплячої води ошпарили їх. Спершу пара мала аромат легкого яловичого навару, та вже за мить у ніс ударив сильний сірчаний запах. Мул, лава, вулканічні уламки – все злилось у єдиний потік. Сусідні гори спалахнули у відблиску виверження. Глибокі долини осяяло яскравою загравою. Дикуни поскакували на ноги і завили.

Тим часом лава підповзала до їхнього табору, й дикуни кинулись геть. Вони повидирались на сусідні пагорки і з жахом спостерігали, як вулкан за велінням розгніваного ідола поглинув блюзнірів, осквернителів священної гори. Коли на якусь мить ущухав гуркіт виверження, до європейців долинали вигуки маорійців:

– Табу! Табу! Табу!

Із кратера Маунганаму виривалась величезна кількість пари, розжареного каміння, лави. То вже був не гейзер на кшталт тих, що трапляються поблизу вулкана Гекла в Ісландії. Це був вулкан, подібний на саму Геклу. Вся клекітлива вогняна маса досі знаходила собі вихід з вулкану Тонгаріро. Та зараз, коли їй відкрили новий хід, зі страшною силою ринула крізь нього, і цієї ночі, внаслідок закону сполучених посудин, решта вулканічних вивержень значно ослабли.

Минула година від початку виверження нового на земній кулі вулкана. Його схилами вже неслись широкі потоки вогняної лави. Сила-силенна пацюків полишили свої нори й тікали з охопленої вогнем землі.

За ніч новий вулкан так активізувався, що виверження розширило вирву кратера.

Утікачі сховалися за частоколом і з занепокоєнням стежили за страшним явищем природи, що набирало сили.

На ранок вулкан не стих. Тепер полум’я вивергалось із густими жовтуватими випарами. Повсюди зміїлися потоки лави.

Гленарван із завмиранням серця спостерігав крізь щілину частоколу за поведінкою маорійців. Туземці бігли на сусідні схили, куди не досягала лава з вулкану. Біля підніжжя лежало кілька обвуглених трупів. Оддалік у напрямку па розпечена лава спопелила кількадесят хиж. Подекуди купки новозеландців із жахом стежили за клекотливим шпилем Маунганаму.

Серед воїнів постав Каї-Куму – Гленарван одразу ж упізнав його. Вождь підійшов до того боку гори, де не стікала лава, звів дороги руки, наче якийсь ворожбит, і став промовляти закляття. Утікачі одразу ж здогадалися, що маорійський вождь наклав на гору-месницю ще суворіше табу.

І всі маорійці вервечкою попрямували до па.

– Вони йдуть, – вигукнув Гленарван, – Вони полишають свій пост! Нам удалося їх перехитрити! Що ж, моя люба Гелена, друзі мої, ми мертві й нас уже поховано. Та сьогодні ввечері ми воскреснемо і полишимо нашу могилу. Ми втечемо від цих варварів.

Годі уявити собі радість утікачів! У їхніх серцях знову зажевріла надія. Відважні мандрівники забули минуле, забули про майбутнє, вони думали тільки про теперішнє. А між тим дістатися якоїсь англійської колонії буде нелегко. Їм доведеться подорожувати цим незвіданим диким краєм. Та оскільки втікачам вдалося обвести круг пальця Каї-Куму, то тепер, здавалось, їх не злякають ніякі дикуни Нової Зеландії.

Майор не приховував своєї відрази до маорійців і не шкодував для них міцних слів. Між ним і Паганелем відбулося своєрідне змагання. Паганель називав туземців тупими віслюками, ідіотами Тихого океану, дикунами Бедламу, кретинами тощо.

Та до справжньої втечі треба було протриматися ще день. На щастя, Паганелеві вдалося зберегти свою чудову мапу Нової Зеландії, тож учений міг назвати найбільш безпечні маршрути.

Після ретельного обговорення вирішили податися на схід, до бухти Пленті. Цей шлях пролягав недослідженими, але відлюдними місцями. Адже мандрівників, що звикли до переходів будь-якої складності, лякала лише імовірність зустрічі з маорійцями. Їм будь-що треба було дістатися східного узбережжя, де місіонери заснували декілька колоній. До того ж ця частина острова уникла жахіть війни, і там було вільно від туземців.

Відстань від озера Таупо до бухти Пленті не перевищувала ста миль. Її можна було подолати за десять днів, просуваючись по десять миль за добу. Нелегка мандрівочка, та нашому загону не звикати. Аби тільки ді статися якоїсь місії, а там уже можна й перепочити, очікуючи на судно до Окленда, який і досі залишався метою їхньої мандрівки. Ухваливши це рішення, Гленарван із супутниками до вечора спостерігали за туземцями, та жодного дикуна не було видно біля підніжжя гори, а коли пітьма огорнула долини, то жодне вогнище не вказувало на присутність маорійців. Шлях вільний!

О дев’ятій вечора Гленарван подав сигнал вирушати. Попереду йшли Джон Манглс і Вільсон, які пильно вдивлялись у пітьму й прислухалися до кожного шереху. Невдовзі молодий капітан з матросом опинилися на тому небезпечному гірському хребті, який так ревно охороняли туземці.

Якби маорійці тільки вдали, що йдуть звідсіль, то саме тут слід було чекати засідки. Гленарвана це непокоїло, адже від десятихвилинного переходу залежало життя його близьких. Він відчував калатання серця своєї дружини. Та Гленарванові навіть на думку не спадало повернутися на шпиль. Так само думав і Джон Манглс.

Молодий капітан просувався поповзом по вузькому гребеню. За ним лізли решта. У кожного серце завмирало навіть від камінця, що скочувався з гори. Якби маорійці стерегли цей відтинок хребта, то стукіт камінця мав би викликати зливу рушничних пострілів.

Мандрівники без пригод подолали місце, де їх брали в осаду туземці. Звідси хребет круто здіймався вгору і вів прямісінько до лісу. Мандрівники ще не досягли лісу, та вони знали, що невдовзі доберуться до нього, якщо тільки не натраплять на засідку. Тут закінчується захист табу, адже гребінь уже не є горою Маунганаму, тож маорійці не лише стрілятимуть, а й вступлять із утікачами в рукопашний бій.

Десять хвилин тривало сходження на плоскогір’я. Джон ще