Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Може, то хтось бачив ще неспалену, — сказав він, — та бачив не раз, а двічі. Відомо ж, що бачити баню двічі — ще не означає бачити їх аж дві. Окрім того, князю, згадай, що то саме я не спав ночей, ловлячи берендея з грамотою, дарованою йому Ростиславом, отож міг і…

— Грамоти не здобув теж, — нагадав йому Володимир.

— Так не було ж! Зате зродив балачки про грамоту, а вони, може, навіть цінніші.

— Спалити баню! — звелів князь. — І пильнуй мені.

— Буде зроблено, князю.

Однак таємничі сили діяли далі, мовби повертаючи князеві Ростиславу велич, розсмикану вміло пущеними чутками про заснулого берендея з грамотою. Спалена вдруге на дніпровському острові, баня з'явилася коло Вілгорода. Коли ж спалено й ту, то прийшли вісті з Вишгорода. Там в одну ніч теж вродилася клята споруда для суздальського князя. Київ тепер аж гримів од розмов про ці вимовні знаки, на Красний двір позирали з переляком, воєводу Мостовика було прикликано на князівський двір до Володимира і звелено якнайсуворіше пильнувати мосту, щоб не перескочили суздальці, яких десь, це ж було ясно, як день, вів на Київ Юрій Долгорукий.

Навіть Кричко, нащо вже байдужий до князів, з'являючись час од часу на дворі в Стварника, заводив мову про Долгорукого.

— Може, хоч цей чоловік зуміє порятувати наш Київ, — казав Кричко, вперто називаючи Долгорукого не князем, а лиш „чоловіком“. — Найбільше зло, від якого гинуть городи й такі славні, як Київ, — бідність. Багатства пересувалися через Київ сто й тисячу літ, переходили через нього, а де творилися? Десь поза ним. Коли ж тут були люди, які хотіли творити ті багатства, то вони підпадали під князівські правди, од яких чоловікові завжди хотілося втікати світ за очі. Єдину молитву знали тут завжди: хай дозволено буде жити мені в вільних землях! А де ті вільні землі? Ніде їх немає для чоловіка бідного. Може, заліські землі — справді вільні? І, може, отой чоловік прийде до Києва і принесе з собою таку саму волю, як і там? А де воля, там багатство, там правда. Заради правди чого б не зробили кияни? Може, й оті бані ставлять потай од своїх бояр і воєвод, бо почули, що Долгорукий має звичку посилати поперед себе теслів, щоб вони йому ставили для купання. А чом би не прислужитися гарному чоловікові?

Хоче він прийти сюди, то хай прийде. Ось йому знак подає люд простий, тим часом як тисяцькі наші та восьминник телесуються, шукаючи винуватців, а князь Володимир вважає, що то діло рук Ростислава, якого тепер тут на Горі бояться більше, ніж лихих половців.

Стварник приходив, гладив шовковисту бороду, пропускав її поміж пальцями, загадково всміхався, так що можна було гадати так і сяк: чи то вірить у примирення Кричкове з думкою про прихід нового князя до Києва, а! чи й сам пристає на ту думку і, може, тайкома посилає своїх синів ночами ставити то там, то там дерев'яні бані, щоб нажахати боярство київське.

Вони ждали від Дуліба якихось слів, дивилися на нього, мовби на посланця суздальського князя, хотіли, видно, довідатися ще чогось, окрім того, що він колись уже їм казав, але з лікарем творилося в ці дні щось загадкове, навіть тривожне. Сам не вмів би визначити, що з ним. Чи то далося взнаки нелюдське напруження, в якому перебував ось цілий рік, чи стривожила його передчасна колотнеча, яку викликав своїми нерозумними вчинками пиховитий князь Ростислав, а може, все пояснювалося простіше і визначалося одним-єдиним словом, знаним людству спервовіку, словом, яке Дуліб теж колись знав, а тоді забув і вже й не вірив, що згадається воно йому в усій своїй привабливості, первісномолодій простоті й піднесеності.

Дуліб розбентежений був весною; хоч і не вельми вчасно настала та розбентеженість, але це було дужче за нього, дужче за спомини, які навчився відганяти, відаючи добре, що вороття до втраченого й забутого нема й не буде. Колись втікав у самотність, умів ховатися в ній од цілого світу, самотність давала йому захист і оборону, вона помагала зрозуміти власну долю, але тепер не рятувала й самотність, і серед людей так само не знаходив спокою. Слухав голоси й не чув нічого, дивився на світ — і не зауважував нічого, жив мовби в піснях, де зорі й очі, жінка й квітка, час і вода, старість і смерк, сон і смерть, але й це минало його незачіпливо, сковзало по ньому, переселялося в його сни, які важко ставало відокремити від яву.

Ось тоді й прийшла до нього вночі Ойка. Він спав міцно й стомлено, а вона підійшла босо, нечутно під двері й гукнула: „Дулібе! Дулібе!“, так що він стрепенувся і щосили крикнув: „Агов!“; і від того крику прокинувся, вмить згадав Ойчин поклик і свою відповідь, кинувся до дверей і не знайшов там нікого. Вискочив надвір: ніч, осяяна місяцем, двір зазеленів першою травою, закучерявилися ніжним листячком дерева, світиться повітря над Києвом, світяться золоті верхи його церков, увесь світ пронизаний нічним загадковим світлом, і все спить, і ніде нічого.

Він вернувся в постіть, посміюючись із себе. Хіба ж забув, що весною першому сну не вір і на перший поклик не відгукуйся ніколи? Але хоч і перший, хоч і весняний, а може, саме через те, що весняний, той сон розтривожив Дуліба. Лежав, вдивлявся в темряву й, ловлячи себе на подиві, думав про Ойку. Попервах лиш стосовно того, що діялося останнім часом у Києві. Тоді вона першою принесла звістку про гінця, вирядженого до князя Ізяслава. Перший, найпотаємніший, власне, геть несподіваний гонець, про якого ніхто й знати не міг, а вона вже довідалася і мерщій прибігла сюди посеред ночі. Прибігла раз — і все. Не з'являлася більше, не показувалася ніде, не подавала ніякого знаку, хоч по Києву котилися хвилі чуток і пересудів, хоч тепер гінців до князя Ізяслава відправляно мало не щодня, гінців кінних, на лодьях угору по Дніпру, піших — скороходів, для певності. І всі, здавалося, знали, з якими вістями мчали гінці в пошуках Ізяслава; бояри, які