Читати книгу - "Принц Ґаллії"

Рікард підвівся з колін, дивлячись на Марґариту з якимсь забобонним жахом.

— І тільки тому ти відмовляєш мені?

— Тільки тому. Якби ти не був сином Клавдія Іверійського, онуком Елени де Ебро, я б радо погодилася стати твоєю дружиною і була б щаслива з тобою. Ти чудова людина, Рікарде, я тебе дуже люблю, та на жаль, нам не судилося бути разом. Пробач, рідний.

— Боже! — у відчаї прошептав він. — Кого я покохав? Я покохав чудовисько!

— Рікарде…

— Так, Марґарито, ти чудовисько. Жадоба влади, необмеженої, незаперечної влади, так зіпсувала тебе, що в тобі не лишилося нічого людського. Ти нічим не краща за кузена Біскайського! Той схибився на думці про втрачене королівство, а ти заразилася від батька почуттям неповноцінності, що переслідує його відтоді, як він надягнув королівську корону, зневаживши законні права сина свого старшого брата. Ти будь-що прагнеш самоствердитися, переконати себе в законності своїх прав, і цій меті підпорядковуєш усе інше — від особистого життя до інтересів держави. Ти відмовляєшся від щастя, від кохання; мало того, ти свідомо нехтуєш нагодою зміцнити королівську владу, об’єднавши Внутрішню Навару, Ріоху та Алаву в єдиний домен, про що мріяв наш прадід, одружуючи мого діда з моєю бабцею, Еленою де Ебро. Для тебе куди важливіша неподільність твоєї влади, ніж єдність країни, — це твоя фікс-ідея. Ти, повторюю, справжнє чудовисько. Ти політична й моральна збоченниця.

— Який ти жорстокий, Рікарде! — тоном скривдженої дитини проказала Марґарита. — Жорстокий! Жорстокий!

— Це ти жорстока, і, насамперед, щодо самої себе. Ти руйнуєш своє життя і руйнуєш моє. Але я не дозволю тобі надалі знущатися з мене — краще вже смерть, ніж таке життя.

З цими словами Рікард рушив до виходу.

— Ні!!! — гукнула йому вслід Марґарита, схопившись із крісла. — Ні! Не треба! Не роби цього!

Біля дверей він зупинився.

— Ні, я не збираюсь накладати на себе руки — якщо ти це мала на увазі. На жаль, мені забракне мужності на другу спробу самогубства. Шкода…

— Не покидай мене, Рікарде, — заблагала Марґарита, простягаючи до нього руки. — Повернися, ти мені дуже потрібен. Я кохаю тебе.

— Ні, люба, тобі не вдасться звабити мене цими словами. Надто вже часто ти повторюєш їх в останні хвилини, аби вони щоразу справляли на мене належне враження. Я дуже втомився від них і більше не хочу чути ніяких освідчень — ні в коханні, ні в ненависті. Якщо ти справді любиш мене, якщо я так потрібен тобі, скажи лише одне слово, і я буду твоїм — але цілком і на все життя. Ні на що менше я не згоден, мене не влаштовує посада обер-коханця при твоєму дворі. І взагалі, тобі варто було гарненько подумати, перш ніж пропонувати цю принизливу роль мені — онукові римського імператора… Зваж усе ще раз, Марґарито, і виріш нарешті, що тобі дорожче — моє кохання чи неподільність твоєї влади. Даю тобі тиждень на роздуми, якраз до нашої поїздки в Кастель-Бланко. За цей час ти маєш зробити свій вибір, тільки дивись не спізнися.

— Але ж, Рікарде…

— Це все, люба. На сьогодні все. Наступна наша розмова відбудеться лише тоді, коли ти приймеш мою пропозицію… або не відбудеться ніколи. До побачення, Марґарито. Чи прощавай — це залежить тільки від тебе.

Залишившись на самоті, Марґарита безсило опустилася на підлогу біля крісла і, затуливши лице руками, нестримно заплакала. Тієї ночі вона вперше в житті прокляла корону, яку мала успадкувати від батька…

— Що ти тут робиш, Жоано? Уже третя ночі.

Ґраф Біскайський стояв посеред просторої вітальні своїх апартаментів і запитливо дивився на сестру, що сиділа перед ним у кріслі, склавши на колінах руки. Хоч як вона намагалася вдавати з себе спокійну, проте дрібне тремтіння її пальців, стурбований вираз обличчя та гарячковий блиск очей зраджували її граничне збудження.

— Я чекала на тебе, Сандро. Майже дві години чекала. Де ти був?

— Чекала? — Ґраф зіґнорував її питання; не казати ж їй, що якби обставини склались інакше, вона б навряд чи колись побачила його, та й напевно не захотіла б його бачити. — Навіщо?

— Нам треба поговорити.

— Поговорити? — здивувався Александр. — Глупої ночі? Невже це так нагально, що не могла діждатися ранку?

— Я не могла заснути, Сандро.

— Чому?

— Я дізналася, що заручини Марґарити з Філіпом Аквітанським не відбулися, і подумала… — Вона замовкла, гарячково добираючи потрібні слова.

Ґраф підсунув стілець до її крісла й сів навпроти неї.

— То що ти подумала?

— Розумієш, — сказала Жоана, нервово перебираючи пальцями мереживні оборки своєї сукні. — Тепер у тебе знову з’явилися шанси на престол, а я… Словом, є одна людина…

Александр широко осміхнувся, вишкіривши зуби.

— Атож, знаю. Лицар без страху й догани. Сильний, мужній, великий і добрий. Кохання з першого погляду, як я розумію. При наварському дворі є такий милий звичай — закохуватися враз і нестямно. І ненадовго.

— Ні, Сандро, це серйозно. Даруй мені, але…

— Облиш, Жоано! Свої вибачення можеш залишити при собі. — Він відкинувся на спинку стільця й істерично розсміявся. — Рано чи пізно це мало статися, і я був готовий до цього. Ми, люди, в істоті своїй хтиві створіння, нас повсякчас долають ниці пристрасті, і одного разу пізнавши плотської втіхи, ми вже не можемо без неї жити.

Жоана почервоніла від сорому та обурення й ніяково опустила очі. Останнім часом її брат зробився ще брутальнішим і цинічнішим, ніж був раніше.

— То ти знаєш, хто він? — по хвилинній мовчанці запитала вона.

— Господи! Певна річ, знаю.

— І… І що ти про нього думаєш?

— Ха! Що я можу думати про варвара й голодранця? Лише