Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Під гранітним стрімкачем бив теплий буркут. Вода виявилася солонувата. Я мочив у ній козулине м’ясо, тоді обліплював глиною і клав під багаття. Третього дня мені здалося, що зуби збилися в щільник, який ось-ось вивалиться з рота. Почав збирати бадилля дикого часнику і жувати з глицею.

Щоночі і мене, і коней засипало снігом. Я вкривався промерзлою шкурою ведмедя (цього теж забив у напівсні). Нарешті зашалював яму жердям, укрив гіллям, присипав землю, зробив двері, збив довкола землянки частокіл — і стало затишніше.

Яровицю я знаю як свої п’ять пальців, тому спершу мені й на гадку не спадало, що я втікач, що всередині я вже злий, дратівливий, як конаючий звір. Мені здавалося, що я посланий громадою лагодити до літа кошари, та погода несподівано зіпсувалася й треба подбати про себе. Я беріг сили, доглядав коней, а сонце от-от виручить. Тоді поратимуся на стаї, потому пастухи приженуть товар — і все увійде в звичну, віками второвану колію.

Та одного дня мені раптом без будь-якої причини стало тоскно. Я силкувався ні про що не думати і так, мені здалося, загальмував біг думки, що в голові стало порожньо. І тоді переді мною немовби піднялася сіра безкрая стіна — безвихідь. Я щохуткіш вкладався спати, щоб її не бачити.

Мені снилася Крицякова Олена. То я її покидав, то бачив біля печі за кухонною роботою, то вона втікала від мене. А якось заговорила.

— Ти здурів, що так живеш, Ксеню. Приведи собі дівчину.

— Де я знайду таку, як ти?

– Є, Ксеню. Ій-бо, є.

— Як її зовуть?

Олена вимовила ім’я так тихо, що я не почув.

— А де?

І знову не розчув відповіді.

Потому бачив Олену з Максимом Третяком. Вона сміялася, горнулась до Третякового плеча. "Дивися, дивися! — жахнувся я. — Що собі Максим думає! Від нього за таке відвернуться люди". Нараз Третяк став Одарієм Горинем. Через мить я побачив себе з Оленою, Олена плакала. "Коли уві сні сльози, — подумав я, не прокидаючись, — наяву — радощі".

Іншого разу перекинувся словом з Оленою, а відповіла мама, мене пойняв жах, бо не запам’ятав ні маминого обличчя, ні голосу. Я встав, розчахнув двері. Над скитом висів зубець місяця. Я його видів і минулої ночі, але тоді він висів вигином в інший бік. Мені стало так моторошно, що я мало не збожеволів.

Вітер шелестів гіллям жерепу. Десь покапувала вода. Від цих поодиноких звуків у душі повставав божевільний вереск. Я пройшовся в надріччя, міркуючи: "Подивися! Ти запанував над околицею, навіть вовки не показуються, втратили надію на дармову поживу. Ти пануєш, чоловіче з манліхером! Не побивайся. Вранці вибереш з хитрих саморобних капканів небіжниць-козуль, оббілуєш, спечеш, вичиниш шкурки, намикаєш коням трави, принесеш хмизу для ватри… Набіжить вечір — вкладешся між кіньми спати, як княжий дружинник, що втікає з полону. Ти не перший і не останній. Кріпися!"

Сум’яття неначе розвіялося. Та, коли я вернувся до землянки, мене знову охопила паніка. Я шарпонув двері. Наполохані коні посхоплювалися на ноги. Я припав лицем до Ломикаменевої шиї і застогнав.

Коли зійшло сонце, я довго не наважувався вийти надвір, а вийшов — мене вразила тиша. Приклав до землі вухо, та не вловив жодного звуку. Земля мовчала. З тої хвилини вирішив розмовляти сам з собою.

У дяка я перебував під наглядом чотирьох жінок: дякової жінки, її пристаркуватої сестри (старої діви), їх мами і бабки. Перших двох я кликав тітками, двох інших — бабусями, коли я вернувся з Сучави, старша бабуся, похитуючи головою, розповіла, який то я був маленьким.

— Таке, бідне, терпляче, — виразно причувся мені її рипучий голос. — Зима, а воно: "Неси, бабуню, надвір". Тре кулачками посинілого носика, а до хати ні! Потому вже пасти гнало. Впихаю за пазуху балабушку, а воно, сердешне, соромиться. Відмахнеться, біжить без нічого. Додому вертає голодне, аж просвічується. А наллєш молочка — "Дякую файно. Не хоцу".

Я осміхнувся, ще щось пригадуючи, та з очей хлинули сльози.

Якось усі жінки з осідку поїхали до Вижниці на храмове свято. Прибилися пізно вночі. Я лежав з гарячкою. Мене мало не до смерті побив п’яний дяк.

У світлиці голосно сварилися, потім бабуні верещали, потім до ранку про щось радилися. А вранці Максим Третяк одіпхнув з порога дяка й забрав мене до себе. Максима я побоювався, він здавався мені непривітним. Та він того-таки дня виїхав сплавляти ліс. Я лежав під кожухами, і Максимова жінка поїла мене молоком зі спасівським медом.

Максима не було кілька тижнів. Привіз мені з Кутів справжні червоні гачі і гаптований лейбик. Потім завжди дарував мені що-небудь, коли вертався із заробітків, заплатив майстрам за те, що полагодили хату і повітку в супорівському осідку. Я тоді вперся, що буду жити сам, мені нікого не треба. "Добре, — всміхнувся Максим. — Але їсти приходь". На ніч я перебрався на спадщину, та передриґонів надворі, побоявшись зайти до темної світлиці. Якби мене на купі листя спросонку захопила Третякова жінка, ми б якось порозумілись. Та перед "прямолінійним" Максимом я не забажав виглядати нікчемою, "їду на два роки до Румунії, — сказав бокораш. — Залишайся з Катрею". — "Ні до кого не піду", — відрубав я. Максим розгнівався й пішов. Я два дні проголодував, тоді наді мною змилосердився Данило Крицяк: "Будеш з Трояном нести товар. Він одинцем нудиться й не пантрує.

Бабуні мої трималися донедавна. Вмерли дячиха, її сестра, а вони собі животіли, не міняючись від спливу літ. Коли Юр Кошута прийняв мене до ватаги, я за два сезони став ґаздою. Мені виплатили за роботу гуртом овець і жеребною кобилою. Я безповоротно покинув Крицяка. Якраз у ту пору прабабка зламала ногу. Придибає взимі на милицях, і ми собі побалакаємо! Вона крізь сльози описує, який я був маленьким, а я пробую уявити, як "кулачками тру синього носа, а до хати ні!..". На закінчення бесіди прабабка говорила одне й те саме: "Боже, яке життя довге й коротке!" І клала на скриню нову книжку з дякової бібліотеки.

Бабуні повмирали в один день три роки тому. Казали, що вони стали відьмами-чередівницями, що їх одночасна смерть — не випадок, це наврочено, але я