Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

На рівнині сади вже, либонь, відцвітали, а на Яровиці щойно відходила зима. Сніг зчорнів на заметах, ніби походила по ньому немитими ногами лінива темінь. На проталинах гойдалися на вітрі тендітними пелюстками бриндушки, осипалися котики на вербі-стелючці. Сонце дбайливо огрівало землю. Необавки сніги з’їлися, срібна шапка на Томнатику зменшилася, і здавалося, що гора вростає в небо.

Я почав їсти корінці трави, щоб не випали зуби. Їв пелюстки бриндушок. Вони були терпкі на смак і пахли талим снігом.

Мої гадки й далі клубочилися довкола призабутих подій, але ті події одна за одною вигасали в пам’яті, залишаючи по собі болючу порожнечу.

Майже тиждень я марив своїм недоладним дитячим коханням. У Сучаві Крицяків Троян фліртував з маленькою, повновидою і патлатенькою Олею Побережник. Мені тоді було шістнадцять, вона була на два роки старша. Передаючи їй листи від Трояна, я з приголомшливим зачудуванням позирав на округлі груди, засмаглі руки. Оля здогадувалася, що я тужу за нею, але я не смів сказати їй більше двох слів, і вона, до краю бентежачи мене ясними спокійними очима, нарікала, що Троян їй осоружний (кістлява вішалка з гусячим лицем), що покохала б іншого. Мене немов приковувало до землі, я душився, боячись зітхнути. Олин батько працював учителем. Через рік його звільнили з посади "за образу трону", і сім’я потрапила в жахливу скруту. Якось, дивлячись на мене, Оля мовила: "Хто добивається, той неодмінно доб’ється. А кому до всього байдуже, того світ забуває". Мені здалося, що тепер, коли ми зрівнялися в бідуваннях, вона готова серйозно поставитися до мене, але я не прийму її жертви… Я перестрів дівчину в місті і сказав: "Ти того стала прихильною, що цвітуть акації". Десь я чув, що в цю пору жінки зрадливі. Олине личко стало таким нещасним, що я утік, аби не впасти на коліна. Невдовзі Побережники виїхали із Сучави. Мені досі крається серце, як згадаю засмучене Олине обличчя.

… Від днів, коли я жив у дяка, аж до першого мого виходу в полонину тепер була пустка: я заново переболів усім, що трималося в пам’яті. Мене почав охоплювати хмільний розбишацький настрій. Хотілося кричати й сміятися, та мовчазні верховини з огидою вертали кожен згук. Мабуть, я дичавів.

Я годинами дивився на полум’я ватри, поринувши в забуття. Вночі мене стискала тривога, землянка здавалася мало захищеною, кортіло заоратися до темної печери і замурувати за собою вхід. Якось просидів біля багаття цілу добу. Голодні коні били копитами землю і рвали поводи. Ломикамінь заіржав, нарешті йому вдалося скинути кантарок і вийти із землянки. Я з несподіванки ледве його не застрелив, хоч чув метушню і як зарипіли двері, коли кінь виходив. Він на мене й не глянув. Довго пив воду з буркута, тоді рушив попасом довкола землянки. Трохи згодом визволилась кобила. Теж напилася води, стала навпроти мене і довго задумливо хитала головою. Одвернувшись, я видивлявся на розсохату карликову вербицю над буркутом. Те, що коні вибралися ва волю без моєї допомоги, мене втішило, скортіло щось добре вчинити, бодай подумати. Я вирішив вернутися в пустку скаліченої голодом і самотою пам’яті. Погомонів з бабунями, наслухався новин (вони в мене читали газети й були "політичними" жінками). Люб’язно випровадивши їх з хати, окинув поглядом стіни. Запорошена ікона, засниділе дзеркало, мисник з кількома горщиками, скриня, лежанка, ослін, дерев’яне відро. Повний супорівський доброжиток!

У селі подейкували, що батько складав гроші, намисливши устаткувати дім після одруження. Мама тих грошей не розшукала. Коли Крицяк хутко розбагатів, казали, що він скористався з батькового "скарбу". Але це плітки. Данила підрятувала продана до Відня хата. Захмелівши, він розповідав про торги. "Пани художники теревенили про мистецтво і музеї, зрештою як розважливі люди перекинулися анекдотом, а я чемно підливав у келихи сливовиці. Що не поставець, то ліпша ціна…" Данило переконаний в тому, що обхитрив панів художників. Цей ніколи не почуватиме себе обійденим.

Чутки про батьків "скарб" — брехня. Кожний гуцул має "таємницю", закопане срібло і гроші не на пожиток. Колись я теж шукав забутих скарбів під лупаками в Присліпському проваллі.

Ще в хаті була завбільшки з молитовник книжечка. Я її в полонині визудив і ніколи потім не розгортав. Вона лежала на підвіконні. Обкладинки зчорніли, як рами. З часом мені стало бракувати відваги перекинути одну-другу сторінку, бо все там було докором і плачем.

Вночі знялась хурделиця. На ранок полонина була вкрита півметровою товщею снігу. Струмок перемерз, поточина наповнилася жужелицею. Я розчистив стежку до джерела, напоїв коней. Подумалося: самотність починається з тої секунди, коли людина доб’ється бодай найменшого комфорту. Знайшов собі роботу — і я ожив. А вночі над землянкою завила вовча зграя. Я запалив оберемок хмизу. Вовки повсідалися за частоколом, повтикали у щілини морди і почали заводити на всі лади. Я застрелив одного. Зграя тут же роздерла труп і скотилася в нетрі. Розвиднілося. Я наносив гілля для ватри, позабивав щілини в частоколі, чекаючи нового нападу. Зграя привалила ще за дня. Та замість учорашньої нахабності я завважив в очах звірів дивну розгубленість. Я негайно ж дав їм поживу. Зграя накинулася на ще живого вовка, ледь переждавши запах порохового диму і позбувшись замішання. Не минуло години — вовки знову вернулися. В їх очах світилося голодне чекання. Мені зробилося бридко. Підперши зсередини двері, я закутався у ведмежу шкуру і пролежав без руху майже півтори доби. Я дуже ослаб, гадав, що вже не зведуся. Присилував себе пожувати в’яленого м’яса, трохи оклигав, попорав коней і знову впав на лежанку. За ніч сталося диво. Коли вранці я видибав із землянки, полонина парувала під сонцем, тільки в ярах ще біліли латочки снігу.

Я ледве переставляв ноги. Пустивши коней на царину, сів на осонні й поринув у дрімоту. Раптом мені причувся тупіт стада. Я розплющив очі. Вечоріло. Тупіт почувся виразніше. Де ті сили взялися! Я щодуху помчав на горби, вечорові сутінки стікали мимо додолу, і мені здавалося, що я видобуваюся з безодні.

Наверху я зупинився. Десь у пропасті ґелґотіла отара й світився смолоскип.

— Агов! — закричав я у нестямі.

— Гей! Гей! — озвалися після короткої паузи.

— Люди! — закричав я ще голосніше, пітніючи й обливаючись сльозами.

— О-го-го-го! — полинуло горами таке вже гуцульське, що я готовий був умерти від радощів.

По хвилі долинули жіночі голоси. Якісь пискляві й безпорадні.

— Люди!

Голоси обірвалися, вогник згас, овече блеяння кудись відсунулося.

— Примарилося…

Спав я