Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Ксеню, вставай! — упало на мене громом. — Простудишся. Земля сира.

Я не міг збагнути, що зі мною поруч навпочіпки сидів Данило Крицяк, підходили якісь жінки, якийсь леґінь.

— Ти як тут опинився, хлопче? — спитав Данило.

— А ви?

— Яз вигодськими молодицями. — Крицяк показав на жінок і зробив шельмівський рух бровою. — Я їх надибав того ж дня, як утік з Розлуча. Навідувався Одарій. Каже, хлопці помаленьку втікають з війська. І наші розбіжаться.

Жінки налили нам у глечата молока. Данило кивав на молодиць:

— Ота, бестія, палка… Коли таке діло… Світ — шкереберть. Та не дається. Ти походи.

— Жартуєте, старий я!

— Всі ми люди… — Він швидким поглядом ковзнув по руках. — Живі люди… То лиш в акторів нема власної долі, вони завжди грають за інших. Ця дівчина буде твоєю, так і знай.

— Дурний ти, стариня, — пробурмотів я. Молодиці чули нашу розмову й ніби замащували усмішками смуток на скорбно стулених устах.

— Це — Ярема Горинь, — сказав Данило про юнака.

— Більше не п’єш тютюн?

— Можу тобі зварити.

— Він і так мов з хреста знятий, — заступилася за мене котрась із молодиць.

Я стрівся очима з "неприступною". Губи її ворухнулися, наче просили пробачення, що їх власниця — вродлива молода жінка, крицяк облизався і потер чоло.

"Ви всі так далеко втекли від горя, — сказав я про себе, — що забули про сувору дійсність".

Лиш Ярема був справді опечалений. Видно, навмисне заподіяне собі зло лишає глибшу рану, ніж кривда від чужої руки.

— Вас хурделиця погнала з полонини?

— Таке звіялося, та й, гадаю, надовго, — відказав Данило. — Пристаєш до нас?

Я був просто щасливий. Ярема перегнав до гурту моїх коней, привіз речі, і ми до сутінків устатковували колиби. Після вечері зайшла бесіда про війну.

— Війна закінчиться, пани добродії, за два-три місяці, — заявив Данило. — Нині — вік розвою, народи порозумнішали. Ніхто вже не волить ходити навзгинці. Але про нас не забудуть, ще примусять розкопувати ці гориці — тут залізо, золото, срібло. Гуцулів перевищать, як індіян. Як, Ксеню, вчитель побережник тлумачив цю акцію?

— Дайте спокій, стариня.

— Хтось-то бідкався: "Доме мій, домовино моя!" Таке й наше. — Крицяк потайки глипнув на молодиць, вдоволено осміхнувся і додав: — Та поки що не варто трудити голову, треба жити. Я певний, що війна скоро закінчиться.

— Дав би Бог! — хором підхопили молодиці.

— Клянуся, через два-три місяці помиряться.

Вночі Данило розштовхав котрусь із жінок і повів на горб. Вернулися хвилин за двадцять. Жінка простяглася біля молодиць, а Крицяк сів на нари смоктати люльку. Я несамохіть зітхнув.

— Не спиш, Ксеню?

— Зміна місця.

– І зі мною буває. Закуриш?

— Відвик.

— Ми з Яремою мало не розцілували Одарія за тютюн. Замолоду я мріяв стати ватажком опришків, завести срібну люльку…

— Ви?

— Атож. Та ми всі, Ксеню, цим перехворіли. Всі, як багатою ріднею, оточували себе пишнотами, отаманували, носили вбрання, розшите золотим позументом, кохали найвродливіших дівчат, роздавали бідним панські маєтки.

— Про вас я ніколи не сказав би.

— Що ти про мене знаєш! Я мріяв стати невловимим хлопцем-щезником, який, не лишаючи сліду, переходить кордони, нині забавляється в Угорщині, завтра в Польщі, післязавтра десь у Румунії чи навіть у Туреччині. Я все мав, щоб стати таким щезником. Я й ходив так, як малювали опришків, так само прив’язував тесак до череса, опирався на дробовик…

Крицяків погляд, мабуть, став при цьому палким і проникливим, уста смакували зухвалу посмішку, в тілі вгадувалася готовність до наступу і оборони. Він і слова вимовляв, як гордовиті лицарі Чорногори: недбало, з неприродними крутими наголосами і закінченнями, з таємничістю лиха й злостивою м’якістю. Він казав кутіж замість крутіж, плови замість спливи, делінь замість далінь.

— Я справді мало вас знаю…

— Всі ми — відголоски опришків. Ми свавільні, нас чорти носять де треба й нетреба, часом підводимо громаду, а ламаємо голови — нас громадою й оплакують. Видно, люди завжди потребували бачити той особливий вирід, з яким у пам’яті оживає історія.

"Он що! Цікаво, що я напатякав би, якби побавився з молодицею?"

— Відгомін опришківщини скріпляє душу гірняка. "Втішителю!"

— Ми — не розквітлий квіт нових повстань. Та життя намірялося невесело пожартувати з нами. Нічого, прийде і наш час.

— Ви, стариня, двоєдушний, як цимбаліст у старости на хрестинах.

— На більшу ласку я в тебе не заслужив! — образився Данило.

— Спіть. Я хворий і злий.

Перед досвітком з півночі долинув гул канонади. Я розбудив Крицяка.

— Що ж, стріляють, — сонно пробурмотів Данило. — Ми тут, вони там…

Вийшов Ярема.

— Війна.

— Одарій коли приїжджав?

— З місяць тому.

— Доглянь кобилу, Яремо. Я їду.

— Ой, не рипайся.

– Їду. Ще цей Крицяк нутро вивертає.

— То через баб.

— Спробую добратися на ваш хутір.

— Але ж небезпечно? Я знизав плечима.

— Як не вигнанці, то втікачі, як не втікачі, то вигнанці… Доглянь коняку. В разі чого покинь на Крицяка.

З куреня вийшов Данило.

— Прощайте, стариня.

— Ти куди?

— До людей.

— Так нагло?

Крицяк зацькованими очима обдивився видноколо, махнув рукою й заховався в курінь.

В дорозі мене переслідували його очі. Його не виснажив голод, не сточили сумніви, він лиш забагато метушився порівняно з колишнім Крицяком, але очі говорили, що в ньому щось навіки надломилося, щось він таке знав, чого не знав ніхто.

Одарія не застав дома. Довелося довго переконувати хлопчат, що я "свій". Нарешті спровадили мене до зимарки, де ховався Горинь. Мовчун став говіркішим.

— Війна? — перший запитав він.

— Січуть м’ясо. Світ, як школярка на цвинтарі, втрачає невинність. Відтак заголосить: "Мене зґвалтовано! Ось він, тримайте!"

Одарій засміявся. Мертві рубці забіліли на обличчі, як оголені хрящі.

— А винних не буде, — відказав.

— Хіба якісь поодинокі зловмисники. Що чувати, Одарію?

— Експедиційні банди вже нібито доловили рекрутів. У Чернівцях гостювали росіяни, австріяки знову "визволили" місто. Кілька наших хлопців втекло з фронту. Розповідають, що німецькі агітатори закликають гуцулів вмерти за злуку обох Україн.

— Я оце з вашої стаї. Крицяк там за пароха.

— Максим тебе не відшмагав?

— У нас хто споріший — тому гонор, той і суд чинить. Та ні, обійшлося.

— За зустріч — по чарці? — Одарій добув з торби пляшку сливовиці.

— П’єш?

Одарій зніяковів і перестрибнув на інше.

— Зо мною ще двоє. Пішли на роздобутки. "Напиваєшся, того балакучіший…" Нараз мені чогось стало не по собі, наче потрапив у западню. "Чортові нерви!" Одарій простягнув чарку. На дні плавала якась червона