Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Нехай балакають, якщо хочуть, — мовив він, наколюючи ножем шматок перченої курятини й підносячи його до рота.

— Ти й справді до цього причетний? — запитав Адолін. — Це про таке ти розмовляв із королем під час вашої зустрічі два дні тому?

— Так, — зізнався Далінар.

Із грудей Адоліна вирвався стогін:

— Я вже й почав хвилюватися. Коли я…

— Адоліне, — урвав його батько, — ти довіряєш мені?

Старший син глянув на нього — у його чесних, широко розплющених юнацьких очах прозирав біль.

— Принаймні хочу. Буря на мою голову, батьку. Я справді хочу цього.

— Те, що я роблю, — важливо. І це має бути зроблено.

Адолін нахилився до нього й тихо спитав:

— А раптом це й справді галюцинації? А якщо ти просто… старієш?

Це був перший випадок, коли хтось заговорив із ним про це так відверто.

— Я був би нещирий, якби став приховувати, що думав про це. Але себе не обдуриш. Я вірю, що вони справжні. Я відчуваю, що вони правдиві.

— Але…

— Тут не місце для такої дискусії, сину, — сказав Далінар. — Поговоримо про це пізніше, і я вислухаю — й обміркую — твої заперечення. Обіцяю тобі.

Адолін підібгав губи:

— Добре, домовились.

— Ти правильно робиш, що хвилюєшся за нашу репутацію, — мовив Далінар, кладучи лікоть на стіл. — Я гадав, що в Елгокара вистачить тактовності тримати нашу розмову в таємниці, але мені слід було прямо його попросити про це. До речі, ти правильно спрогнозував його реакцію. Під час нашої розмови я зрозумів, що він ніколи не погодиться на відступ, тож я змінив тактику.

— І яким же чином?

— Ми повинні виграти цю війну, — твердо мовив Далінар. — Більше жодних сутичок за яхонтосерця. Кінець терплячій, нескінченній облозі. Ми повинні знайти спосіб виманити якомога більше паршенді на Рівнини і влаштувати там засідку. Якщо нам вдасться знищити критичну кількість ворожих воїнів, ми підірвемо їхню здатність вести війну. Коли ж це не спрацює, ми придумаємо, як завдати удару в саме серце паршендійської диспозиції, щоб убити чи захопити в полон їхніх ватажків. Навіть прірводемон припиняє битву, якщо відрубати йому голову. Пакт помсти буде виконаний, і ми зможемо повернутися додому.

Адолін довгенько мовчав, обдумуючи почуте, а тоді різко кивнув:

— Гаразд.

— Жодних заперечень? — запитав Далінар. Зазвичай у старшого сина їх було хоч греблю гати.

— Ти щойно попросив довіряти тобі, — відказав Адолін. — А крім того, дати жару паршенді? Така тактика мені до душі. Нам, щоправда, знадобиться грамотний план, який спростує ті заперечення, що їх ти сам висунув шість років тому.

Далінар кивнув, постукуючи пальцем по столу.

— Тоді навіть я сприймав нас як окремі князівства. Якби ми атакували центр їхніх позицій поодинці, кожен сам по собі, нас би оточили й знищили. Але якби всі десять армій виступили разом? Із Душезаклиначами, щоби створювати продовольство, із солдатами, навантаженими переносними сховищами на час великобур? Понад сто п’ятдесят тисяч війська? Тоді паршенді нехай лише спробують нас оточити. За допомогою Душезаклиначів ми навіть могли би створювати деревину для мостів, якби виникла така потреба.

— Для цього необхідний неабиякий кредит довір’я, — із сумнівом сказав Адолін. Він кинув погляд уздовж їхнього столу для почесних гостей — туди, де сидів Садеас, — і вираз його обличчя спохмурнів. — Ми застрягнемо там на багато днів — варячись у власному соку, відрізані від решти світу. І якщо серед походу великі князі погрузнуть у чварах, наслідки можуть виявитись катастрофічними.

— Спочатку ми змусимо їх співпрацювати між собою, — пояснив Далінар. — Ми впритул підійшли до цього — ближче, ніж будь-коли. За шість років жоден із великих князів не дозволив своїм солдатам вступати в сутички з чужими.

Тільки не вдома, в Алеткарі. Там вони все ще вели безглузді баталії за право землеволодіння або через старі образи. Це було сміховинно, але не давати алеті воювати — це все одно, що не давати вітру дути.

Адолін кивнув:

— Це хороший план, батьку. Набагато кращий, ніж розмови про відступ. Але вони будуть не в захваті від того, що сутичкам на плато прийде кінець. Їм подобається пов’язаний із ними азарт.

— Я знаю. Але якщо мені вдасться переконати одного-двох із них виділити людей і ресурси для спільних вилазок на плато, це може стати першим кроком до того, що знадобиться нам у майбутньому. У мене все ще не йде з голови ідея про те, щоби виманити значні сили паршенді на Рівнини й підстерегти їх на одному з просторіших плато, але я поки що не знаю, як втілити її в життя. Так чи інак, а нашим розрізненим арміям необхідно буде навчитися координувати свої дії.

— А як бути з тим, що про тебе подейкують люди?

— Випущу офіційне спростування, — відказав Далінар. — Треба буде ретельно підібрати слова — так, щоб і правду пояснити, і не виставити короля брехуном.

Адолін зітхнув:

— Батьку, офіційне спростування?..

— Так.

— Але чому не дуель? — із запалом спитав Адолін, нахиляючись ближче. — Якась там лицемірна заява, може, і прояснить суть твоїх поглядів, але не справить на публіку потрібного враження. Вибери когось із тих, хто величає тебе боягузом, кинь їм виклик і нагадай кожному, яка це непоправна помилка — ображати Чорношипа!

— Я не можу на це піти, — відповів великий князь. — Кодекс забороняє подібні вчинки людям мого стану.

Напевно, Адолін також мав би втримуватись від дуелей, але щодо сина Далінар не став накладати на них цілковиту заборону. Поєдинки були його життям — вони та жінки, за якими той упадав.

— Тоді поклади на мене захист честі нашого Дому, — мовив Адолін. — Я сам битимуся з ними! Зустріну при Сколкозбройці та в Збруї — і покажу їм, що значить посягати на твою честь.

— Синку, це було би все одно, що самому таке зробити.

Адолін похитав головою, не зводячи очей із Далінара. Здавалося, він шукав відповідь на якесь запитання.

— У чому річ? — поцікавився Далінар.

— Та просто намагаюся збагнути, що змінило тебе найбільше, — пояснив Адолін. — Видіння, Кодекс чи та книга — якщо між ними взагалі є різниця.

— Кодекс тут ні до чого, — запротестував