Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Ні, батьку. Вони пов’язані між собою. Усі ці три фактори якось переплетені в тобі.

Далінар на хвильку замислився над цим. Може, хлопчина й справді має рацію?

— Я розповідав тобі притчу про короля, який ніс валун?

— Так, — відповів Адолін.

— Справді?

— Навіть двічі. А потому ще й наказав мені теж послухати, коли цей уривок читали тобі.

— Он як. Річ у тім, що в тому самому розділі також є фрагмент, у якому природа примусу людей до прямування за тобою протиставляється дозволу на те саме. Так от у нас, в Алеткарі, занадто часто примушують. Дуель, спричинена тим, що хтось називає мене боягузом, не змінить суті цих переконань. Може, вона й позакриває роти, але не вплине на умонастрої. Я знаю, що маю рацію в цьому. Тому тобі доведеться просто ще раз довіритися мені.

Адолін зітхнув і підвівся:

— Що ж, гадаю, офіційне спростування краще, ніж нічого. Принаймні ти не зовсім махнув рукою на захист своєї честі.

— Цього ніколи не станеться, — заспокоїв сина Далінар. — Просто мені слід діяти обережно. Я не можу дозволити собі й далі нас розділяти.

І він продовжив перервану трапезу, наштрикуючи на ніж останній шматочок курятини й відправляючи собі до рота.

— Тоді пішов я назад на свій острівець, — сказав Адолін. — Я… Стривай, а чи не тітка це Навані?

Далінар підняв очі й здивувався, побачивши, що та й справді підходить до них. Князь перевів погляд на свою тарілку. Там було голо: він дочиста спорожнив її, сам того не помітивши.

Тож він зітхнув, збираючись із силами, і підвівся, щоб її привітати.

— Матано, — сказав Далінар, вклоняючись та використовуючи офіційне звертання до старшої сестри. Навані народилася аж на три місяці раніше за нього, але суто формально це слово можна було вживати.

— Далінаре, — відказала та з ледь помітною усмішкою. — І любий мій Адоліне.

Адолін широко всміхнувся. Він обігнув стіл, щоб обійняти тітку. Та поклала обтягнуту тканиною захищену руку йому на плече — жест, можливий лише між родичами.

— Коли ви повернулися? — запитав Адолін, відпускаючи її.

— Лише сьогодні по обіді.

— А чому ти повернулася? — холодно поцікавився Далінар. — У мене склалося враження, що ти збиралася допомогти нашій королеві із захистом монарших інтересів в Алеткарі.

— Ох, Далінаре, — промовила Навані ласкавим тоном. — Ти в своєму репертуарі — сама церемонність. Адоліне, серденько, як там справи на любовному фронті?

Далінар пирхнув:

— Він тільки те й робить, що міняє партнерок, немов танцює якийсь танок, і то під дуже ритмічну музику.

— Батьку! — запротестував той.

— От і молодець, Адоліне, — мовила Навані. — Ти ще занадто молодий, щоби зв’язувати себе обіцянками. У тому й сенс юності, щоб пізнати розмаїття, доки воно все ще становить інтерес, — вона кинула погляд на Далінара. — Це лише з віком життя змушує нас ставати нудними.

— Дякую, тітонько, — відказав Адолін, широко всміхаючись. — Вибачте. Я маю йти сказати Ренарінові, що ви повернулися.

І він поспішив геть, залишивши Далінара ніяково переминатися по інший бік стола від Навані.

— Невже я така загрозлива, Далінаре? — спитала та, зводячи на нього брову.

Далінар потупив погляд і раптом збагнув, що все ще стискає свій обідній ніж — широке зубчасте лезо, яке в хвилину небезпеки цілком могло правити й за зброю. Він випустив його і сам же перелякано здригнувся, коли ніж із грюкотом упав на стіл. Здавалось, уся та впевненість, яку він відчував, розмовляючи з Адоліном, умить полишила його.

«Та заспокойся ти! — подумки наказав він собі. — Вона просто член сім’ї». Щоразу, спілкуючись із Навані, він почувався так, немов зіткнувся з найлютішим із хижаків.

— Матано, — промовив Далінар, усвідомлюючи, що вони все ще стоять по різні боки вузького столу, — може, нам варто перебратися…

Він змовк, коли Навані махнула рукою дівчинці-служниці, яка заледве мала достатньо років, щоби носити рукав скромності. Дитина кинулася до неї, несучи низенький ослінчик. Господарка жестом вказала на місце біля себе — усього за кілька футів від столу. Дівчинка завагалася, однак королева-мати тицьнула пальцем іще наполегливіше, і та зробила, як веліли.

Навані граційно опустилась на ослінчик. Вона не сіла за королівський стіл — обідати за ним годилося лише чоловікам, — але, безперечно, достатньо близько, щоб кинути виклик нормам етикету. Служниця пішла. Зі свого кінця столу Елгокар помітив материн маневр, але промовчав. Навані Холін зауваження не зробиш, навіть якщо ти — король.

— Та сядь ти вже, Далінаре, — сказала вона, і в її голосі вчувалося роздратування. — Нам є про що поговорити.

Той зітхнув, але сів. Місця´ довкола них усе ще були незайняті, а музика та гамір розмов на їхньому острівці звучали досить гучно, щоб не дати стороннім їх підслухати. Дехто з жінок взявся грати на флейті, і в повітрі довкола них закружляли спрени музики.

— Ти запитував, чому я повернулася, — тихо почала Навані. — По-перше, я хотіла повідомити, що ведени вдосконалили свої «напівсколки», як вони їх називають, і тепер нахваляються, що такі щити можуть відбивати удар Сколкозбройця.

Далінар схрестив руки, спираючись ними на стіл. Він чув такі балачки, але ставився до них скептично. Завжди знаходилися ті, хто заявляв, що впритул наблизився до створення нових Сколків, однак ці обіцянки так і залишалися пустим звуком.

— А сама ти бачила хоч один?

— Ні. Але я маю підтвердження від тієї, котрій довіряю. Вона каже, що ці штукенції можуть набувати лише щитоподібної форми й не мають жодних інших виняткових якостей Сколкозбруї. Але вони можуть витримувати удар Сколкозбройця.

Це був крок — дуже маленький, та все ж крок — у напрямку створення Сколкозбруї. І це вселяло тривогу. Він не повірить у таке, доки сам не пересвідчиться, на що здатні ці «напівсколки».

— Але ж ти могла надіслати цю новину телестилеграфом, Навані.

— Бачиш, дуже скоро після повернення до Холінару я усвідомила, що мій від’їзд звідси був політичною помилкою. Що далі, то більше ці військові табори перетворюються на справжній центр нашого королівства.

— Так, — тихо відказав Далінар. — Наша відсутність небезпечна для батьківщини.

Хіба ж не цей аргумент попервах переконав був Навані повернутися додому?

Велична жінка зневажливо відмахнулася:

— Я дійшла висновку, що королева в достатній