Читати книгу - "Морфій"

А потім Бардейов. Багато костелів, я налічив шість, а потім іще один з двома вежами, на узгір’ї за містом.

У мене дивне відчуття, що ми не вдома.

— Ми не вдома, — кажу я.

— У цьому мундирі ти завжди вдома. Думай як німець, Костику. Heute gehört uns Deutschland und morgen die ganze Welt.[187]

Ми не вдома, я маю це дивне відчуття, дивно навіть, що я його маю, зважаючи на ситуацію, але маю його так само, так само, як мав, коли ми їздили на довоєнний кордон, навіть неподалік нього, хоч би й на літній відпочинок на Сопот.

Проїжджаємо ринок, старе місто. Нужда аж пищить, тому стільки старовинних будинків, тут уже триста років ніхто нічого нового не будував. Ще порожньо, сонце сходить. Молочар, відчинена пекарня.

— Може, купимо свіжого хліба?.. — питаю. — Ми нічого не їли.

— І не треба їсти, — відповідає Дзідзя, ніби повідомляючи щось цілком очевидне.

Отож виїжджаємо з Бардейова, на південь, на Пряшів, так каже мапа. З Бардейова на Пряшів, так каже наша мапа в дужках.

— Я колись закохалась в одного угорця, але він мене не хотів, мав дружину, — почала говорити Дзідзя.

Дорога була пряма, суха і вела вниз, а Дзідзя говорила і все сильніше відкривала дросель.

— Він був письменник, родом із Кашші[188], але мешкав у Будапешті. Він мене любив, я йому подобалась, але після короткого флірту він мене покинув, і то так делікатно, як тільки можливо; за те я його зненавиділа до самої кістки, бо він повівся як джентльмен, абсолютний джентльмен.

Ми замовкли.

— Я пожертвувала йому себе, подала себе на таці, без жодних зобов’язань, я хотіла тільки належати йому, бодай на його ніч, а він відмовив, хоча також хотів мене, то навіть через штани було добре видно, він дуже хотів мене, врешті-решт сам у цьому зізнався, але відкинув мене через кохання до своєї дружини, хоча він, люблячи жінку, не завжди зберігав їй вірність; він мене відкинув з огляду на повагу, яку відчував до мене. Сказав мені, що я не така жінка, з якої роблять коханку. Ніхто й ніколи не ранив мене гірше. І ніхто ніколи не поводився зі мною шляхетніше.

— Чому ти мені про це кажеш?.. — запитав я, перелазячи на переднє сидіння, вельми непристойно при цьому згинаючись, вельми неадекватно до настрою ситуації, заданої словами Дзідзі. Але я боявся швидкості, сподівався, що на передньому сидінні я зможу якось її стримати, погамувати.

— Не знаю. Ми німецькою говорили. Він говорив німецькою як віденець, як ти. Ми лише кілька разів зустрілися. У готелі, у кав’ярнях. Танцювали. Іноді я його просила, щоб він говорив угорською, а він говорив. Я кохала його, коли він говорив угорською. Він був у мене закоханий, він хотів мене, але не захотів мене, коли я принесла себе в жертву.

— Не хочу цього слухати. Чому ти мені про це розповідаєш? — цього разу я заперечив гостріше.

— Не знаю. Люблю Будапешт.

— Чого?

— Як то: чого?

По-дурному питаю, що ж то за розмова, ніби якась пенсіонерка, «а чого, а чого», ніби не вмію вести нормальну розмову, тільки «чого, чого». Мені Будапешт так само байдужий, як і будь-яке інше місто, Катовиці чи Варшава. Як узагалі можна любити міста? Будинки, вулиці, мости, що тут любити?

— Чи місто коли-небудь відповідало взаємністю? — запитав я.

— Ні, ніколи, — поважно відповіла Дзідзя.

— Міняємося місцями?

— Ні, хочу кермувати.

Хвилю їхали мовчки.

— Пам’ятаєш справу капітана Павликовського? Кілька років тому, — несподівано запитала.

— Пам’ятаю. То був знайомий Яцка.

— Чий?

— Мого друга Яцка, лікаря.

Павликовський був капітан, пілот. Застрелив на місці таксиста Стружика, бо той, коли його назвали падлюкою, відповів: «Сам падлюка». Павликовський визнав це за образу мундира і честі польського офіцера, тому витяг пістолет і застрелив таксиста на місці. Павликовського посадили на три роки, посидів і вийшов.

— Колись я була така ж, як і він.

— Застрелила таксиста?.. — засміявся, дурний, дурний, дурний.

— Не доводилось.

І знову тиша, кілометри, тиша.

Дивлюся на неї скоса, її довгий ніс і світле волосся. Капелюшок і брунатний дорогий костюм, лацкани жакетика облямовані жовтим атласом, руки на кермі, довгий ніс. І погляд втуплений у дорогу.

Снігу вже немає, дощу теж немає, тільки смутні хмари, зате вже Словаччина, дивна річ, ніколи раніше ніхто не чув про Словаччину, а зараз уже є Словаччина, незалежна країна, але ж очевидно, що тільки нібито незалежна. Ось дивно, що країни так народжуються і помирають, як люди, бо де сьогодні незалежна Україна, а вона ж була, була колись.

За Бардейовом біда. Кілька словацьких будинків, далі циганський табір, брудні обдерті діти, брудні обдерті люди. Діти худі та голодні, тож Дзідзя, звісно, зупиняється, опускає вікно, діти збігаються, як голодні пси на покидьки до різника, коли тільки почули шум обертання корби.

— Так, ніби їдемо через Африку або Індію, — кажу я.

— Та вони ж індуси, — відповідає Дзідзя.

Діти мовчки юрмляться під вікном Дзідзі, темна шкіра, чорні очі та лахмани в похмурому світлі. Не простягають рук, дивляться, чекають, Дзідзя також придивляється до них.

— Це люди, — каже вона. — Правда, Константи?

— Мабуть, — знизав я плечима. — Не кози ж і не квіти.

— Якщо вони люди, і ми люди, і немовлята люди, і росіяни люди, і якісь африканські канібали — теж люди, Константи, то хто такі люди?

Говорить, не дивлячись на мене, говорить, дивлячись на циганських дітей. Не знаю, чи вона з мене насміхається, тому вирішую, що мушу перевірити, який вигляд маю в сірій куртці та сірому кашкеті з чорним дашком. Я нахилив дзеркальце в протисонячному заслоні.

Я виглядаю як німець.

— Гітлер садить їх до таборів. Як жидів, — каже Дзідзя.

— Ну, жиди з Німеччини все ж виїздять до Палестини, — зауважив я. — Або до Америки.

Циганські діти нараз урвали своє нерухоме чекання, захитали кучерявими головами і випхнули наперед себе одне дитя.

Дитя як дитя, худе й великооке, замість щоки в нього була велика суха рана від вуха до верхньої губи, від ока до нижньої щелепи. Ніби хтось викроїв тканину ножем і осушив від крові, видно було шари тканин, як на анатомічному зрізі: шкіра, м’язи, червонаві кості та рідкі, криві, жовті зуби. І між ними живий язик, і все живе,