Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Отож у цю вкрай гріховну, примітивну оповідку, в якій усе всім прощається, Адріан уклав весь гумор і моторошність, усю дитячу переконливість, фантастичність і врочистість музичних зображальних засобів, і до цієї речі, чи саме до цієї речі, цілком можна прикласти дивовижний епітет старого любецького професора — слово «богомудра». Я тому згадав про нього, що «Gesta» справді стали немовби поверненням до музичного стилю «Love's Labour's Lost», тим часом як «Дива Всесвіту» за своєю звуковою мовою вже стоять ближче до «Апокаліпсиса» і навіть до «Фаустуса». Таке вгадування майбутніх шляхів і нашарування стилів часто трапляються в творчому житті, але я добре розумію, через що мого приятеля як митця вабили ті сюжети: то була духовна зваба з елементом чогось недоброго, руйнівної травестії, який відповідав Адріановим критичним поглядам на гучну патетику мистецької епохи, що наближалася до свого кінця. Музична драма брала сюжет з романтичної саги, з міфології середньовіччя, даючи навздогад, що тільки такий матеріал гідний музики, відповідає її суті. Тут, здається, Адріан дотримав цього принципу, але в деструктивний спосіб: у цьому творі гротескне, смішне, а особливо смішна еротика, заступила священицький моралізм, знецінену помпезність засобів відкинуто, а дію перенесено на лялькову сцену, вже саму собою бурлескну. Працюючи над сюжетами з «Gesta», Леверкюн виявляв велике бажання вивчити специфічні можливості цієї сцени, а любов народу, серед якого він оселився, до барокково-католицької театральності не раз давала йому нагоду для цього. Поряд, у Вальдсгуті, жив аптекар, що вирізував із дерева ляльок та шив для них одяг, і Адріан часто відвідував його. А ще він їздив у Міттенвальд, село скрипкових майстрів у верхній долині Ізара, де інший аптекар, що мав те саме замилування, з допомогою дружини і вправних синів улаштовував лялькові вистави за Поччі[407] і Крістіаном Вінтером[408], які збирали багато глядачів з місцевого люду й чужинців. Леверкюн дивився ті вистави, а також, як я помітив, вивчав за літературними джерелами яванський театр ляльок і тіней, що стояв на дуже високому мистецькому рівні.

Вечорами ми збиралися в залі з Нікою та глибокими віконними проймами, і Адріан на старому фортепіано грав нам, радісно схвильованим, — тобто мені, Збройносенові й часом Руді Швердтфегерові, що не відмовлявся від задоволення вряди-годи побувати на таких домашніх концертах, — щойно написані шматки зі своїх чудових партитур, де найпростіший зміст було віддано найсильнішою гармонійно і найскладнішою ритмічно музикою, а найвишуканіший — навпаки, стилем дитячої сурми. Зустріч королеви з теперішнім святим вітцем, якого вона народила від свого брата і обіймала як дружина, викликала в нас сльози — ми плакали одночасно зі сміху і з величезного розчулення, а Швердтфегер, користуючись моментом, дав волю своїй довірливості, обняв Адріана і, вигукнувши: «Це в тебе прегарно вийшло!» — притулив його голову до своєї. Я побачив, як Рюдігер невдоволено скривив уста, вже й так гірко скривлені, та й сам мимоволі промурмотів: «Годі!» — і простяг руку, наче хотів присадити зухвальця, що забув про своє місце.

Мабуть, йому було не дуже легко стежити за розмовою, що точилася в абатському покої після того концерту для друзів. Ми розмовляли про поєднання авангардного з народним, про усунення прірви між майстерністю і приступністю, високим і низьким, якого до певної міри досяг був романтизм, і літературний, і музичний, а після нього глибока межа й відчуження між добрим і легким, поважним і розважальним, передовим і загальноприступним знов стали долею мистецтва. Хіба можна було назвати сентиментальністю дедалі свідоміше прагнення музики — а вона відверто виявляла його — вийти зі свого почесного усамітнення, знайти собі товариство, не ставши банальною, заговорити мовою, що її розуміли б і невтаємничені, як вони розуміли «Вовчу ущелину»[409], «Дівочий вінок»[410], Вагнера? Принаймні засобом для досягнення цієї мети була не сентиментальність, а швидше іронія, глум, що очищав повітря, повстаючи в спілці з об'єктивним і елементарним, чи, скажімо інакше, з поновним відкриттям самої музики як організації часу проти романтизму, проти пафосу і пророчого тону, п'янкого звукопису і літературщини. Ризикований захід! Бо дуже легко вкинутись у фальшиву примітивність, отже, знов у романтизм. Залишатися на верховинах духу, надати природності найвитонченішим здобуткам європейської музичної культури, щоб кожен збагнув їхню новітність, опанувати їх, просто користуючись ними як довільним будівельним матеріалом і примушуючи слухача відчути в них традицію, перекувавши їх у протилежність епігонства, зробити так, щоб техніка, хоч би яка висока, стала зовсім непомітною, щоб мистецтво контрапункту й інструментування щезло з очей, перетопилося у видимість простоти, дуже далекої від простацтва, інтелектуально витонченої простоти, — ось, мабуть, завдання мистецтва, його прагнення.

Говорив переважно Адріан — ледь гарячково, схвильований щойно закінченим показом своєї праці, а ми лише зрідка докидали якесь зауваження. Щоки в нього почервоніли, очі блищали, але слова його лилися не рівним потоком, а радше уривчасто, він ніби кидав ними, проте з таким запалом, з такою красномовністю, якої ні мені, ні Рюдігерові ніколи не доводилося бачити в нього. Збройносен сказав, що не вірить у деромантизацію музики. Вона, мовляв, надто глибоко й істотно пов'язана з романтизмом, щоб зректися його без великих природних збитків для себе. Адріан відповів на це:

— Я залюбки погоджуся з вами, коли ви вважаєте за романтизм теплоту почуттів, яку музика тепер заперечує в ім'я технічної абстрактності. Це справді самозаперечення. Але те, що ми назвали шляхетним перетворенням складного в просте, — властиво, і є поверненням у музику живого духу й сильних почуттів. Аби був можливий… як би його назвати… Як би ти сказав? — звернувся він до мене й відповів сам собі: — Ти б сказав прорив. Отже, якби комусь пощастило здійснити прорив з інтелектуального холоду в ризикований світ нового почуття, то він би, мабуть, порятував мистецтво. Порятунок, — додав він, нервово здвигнувши плечима, — романтичне слово, а ще — слово гармонізаторів, віддієслівний іменник на означення насолоди від каденції в гармонійній музиці. Хіба не смішно, що музика якийсь час вважала себе засобом порятунку, хоч вона сама, як кожне мистецтво, потребує