Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Він промовив це одним духом, неголосно, тоном звичайної розмови, але в голосі його бриніло приховане тремтіння, яке стало зрозуміле аж тоді, коли він закінчив.

— Усе світовідчуття мистецтва зміниться, повірте мені, воно стане веселе і скромніше, неминуче стане таке, і це щастя, що воно зміниться. В нього набагато поменшає меланхолійного шанолюбства, і його долею стане нова невинність, ба навіть щиросердність. Майбутнє вбачатиме в ній, та й сама вона вбачатиме в собі служницю громади, що вже далеко виходитиме за межі «освіченої еліти» й не матиме культури, а може, сама буде нею. Нам важко уявити це, а проте так станеться, і мистецтво без страждання, душевно здорове, непатетичне, безтурботно-довірливе, мистецтво, що побратається з людством, ні для кого не буде дивом…

Він замовк, не докінчивши речення, і ми заніміли, вражені його словами. Прикро й водночас радісно серцю чути, як самота говорить про громаду, а неприступність — про довірливість. Хоч як зворушила мене його мова, в глибині душі я був невдоволений нею, просто-таки невдоволений ним. Те, що він говорив, не личило йому, його гордості, його, коли мені дозволено буде так сказати, зарозумілості, яку я любив і на яку мистецтво має право. Мистецтво — це дух, а дух зовсім не повинен почувати себе зобов'язаним суспільству, громаді,— по-моєму, він не має права на це почуття, бо інакше втратить свою волю, свою шляхетність. Мистецтво, що «йде в народ», бере собі за прапор потреби юрми, маленької людини, міщанства, — сходить нанівець, і зобов'язувати його до цього, наприклад, дбаючи про добро держави, дозволяти тільки таке мистецтво, яке розуміє маленька людина, означає плекати найгірше міщанство і вбивати дух. А дух, я переконаний у цьому, може не сумніватися, що навіть своїми найризикованішими, найнерозважнішими, найнезрозумілішими юрмі вчинками, пошуками, спробами може в якийсь дивовижно непрямий спосіб послужити людині, а з часом навіть людству.

Безперечно, Адріан насправді був теж такої думки. Але йому забаглося зректися її, і я, мабуть, дуже помилявся, вважаючи, що то було зречення з зарозумілості. Певне, то швидше була спроба виявити товариськість — з надзвичайної зарозумілості. Аби тільки голос його не тремтів, коли він говорив про те, що мистецтво потребує порятунку, що в майбутньому воно побратається з людством, аби не та схвильованість, що, незважаючи на все, спокушала мене крадькома потиснути йому руку. Але я стримався і, навпаки, стурбовано глянув на Руді Швердтфегера, чи, бува, не надумає той знов обняти його.

XXXIІ

Шлюб Інес Роде з професором доктором Гельмутом Інститорісом відбувся на початку війни, навесні 1915 року, коли ще становище країни не викликало ніяких побоювань, навпаки, подавало надії, а сам я перебував на фронті,— відбулося за всіма міщанськими правилами, з вінчанням у церкві й цивільним обрядом, з обідом у готелі «Чотири пори року» й весільною подорожжю молодих у Дрезден і в Саксонські Альпи. Той шлюб був наслідком довгої взаємної перевірки, яка, видно, скінчилася висновком, що вони цілком пасують одне одному. Читач відчуває іронію, яку я — до речі, дійсно без найменшого єхидства — вкладаю в це «видно», бо насправді такого висновку не було або він був із самого початку і їхнім стосункам не судилося зрушити з місця, відколи Інститоріс уперше зблизився з дочкою сенаторші. Доказів на користь одруження в обох від заручення до шлюбу ані побільшало, ані поменшало, і нічого нового за цей час не додалося. Але класичному застереженню: «Добре перевір, перше ніж навіки зав'язувати собі світ» формально віддано належне, а тривалість перевірки, зрештою, вже ніби сама вимагала позитивного вирішення, — та ще й помітний потяг до поєднання, викликаний війною, яка відразу ж, тільки-но почавшись, поквапила не одну пару пришвидшити з'ясування своїх стосунків, що досі були непевними. Проте згоді Інес, до якої вона давно вже була більш-менш готова з душевних, чи, визнаймо, з матеріальних причин, отже, можна сказати, з розрахунку, дуже сприяла ще й та обставина, що Клариса наприкінці минулого року залишила Мюнхен і отримала свій перший ангажемент у Целле-на-Аллері, тож її сестра лишилася сама з матір'ю, богемних нахилів якої, хоч вони були й досить безневинні, не схвалювала.

До речі, сенаторша була зворушена і втішена тим, що її дитина так по-міщанському добре влаштувалася, чому все ж таки сприяли і вечори в її вітальні, її дім, відкритий для товариського життя. Вона й сама з тих вечорів мала пожиток, вдовольняючи свою «по-південнонімецькому» розхристану життєрадісність, що хотіла надолужити дещо з прогаяного, дозволяючи чоловікам, яких запрошувала на вечори, Кнетеріхові, Краніхові, Цінкові й Шпенглерові, учням акторської школи і т. д., поклонятися своїй прив'ялій красі. Так, я не перебільшу, а тільки висловлю нарешті всю правду, коли скажу, що й з Руді Швердтфегером вона дотримувалась дуже жартівливого тону, грайливо пародіюючи материнське ставлення до нього, й що при ньому особливо часто лунав її знайомий, манірно-туркітливий сміх. А після всього, що читач на попередніх сторінках довідався з моїх натяків чи навіть відвертих висловлювань про порухи серця Інес і про її душевне життя, він сам собі уявить, яке складне почуття прикрості, сорому й ганьби відчувала вона, спостерігаючи те загравання. Одного разу в моїй присутності під час такого випадку вона, почервонівши, залишила материну вітальню й пішла до своєї кімнати, куди, як Інес, може, й сподівалася, через чверть години постукав Рудольф, щоб спитатися, чого вона зникла, хоч напевне знав причину, якої, звичайно, не можна було назвати, — і щоб сказати їй, як її бракує у вітальні, й, перепробувавши всі тони, серед них і по-братському ніжний, умовити її повернутися назад. Він не заспокоївся доти, доки Інес не пообіцяла — правда, не разом із ним, о ні, але за якийсь час — повернутися до гостей.

Хай читач вибачить мені, що я так пізно розповів про цю подію, яка закарбувалася в моїй пам'яті, але щасливо стерлася з пам'яті сенаторші Роде, коли заручини й шлюб Інес таки відбулися. Сенаторша не лише влаштувала бучне весілля, але й, оскільки не могла дати за дочкою доброго посагу в грошах, щедро наділила її білизною та сріблом, а також відступила їй деякі меблі з давніх часів — кілька