Читати книгу - "Жак-фаталіст"

— Яке пишне тіло!

— Рано чи пізно зрікаєшся втіхи, якої можна зазнати лише на верхів'ї даху, ризикуючи за кожним рухом скрутити собі в'язи.

— У неї найкращі у світі руки!

— Торкатися до таких рук я відмовився. Розважливий розум вертається до духу свого стану, до єдиного правдивого щастя.

— А якими очима вона на вас нишком поглядає! Погодьтесь, що ви, знавець у цьому ділі, ніколи не полонили блискучіших і ніжніших очей. Який чар, яка легкість і шляхетність у її ході, в її поводженні!

— У мене й гадки більше немає про цю суєту. Я читаю Святе Письмо, роздумую над отцями.

— І вряди-годи над досконалостями цієї дами. Чи далеко від Монсе вона живе? Чи молодий у неї чоловік?..

Розгніваний цими запитаннями, Юдсон, чудово розуміючи, що Рішар не визнає його за святого, різко відповів йому:

— Не морочте мені яйця, любий Рішаре.

Даруйте мені, любий читачу, грубість цього вислову й погодьтесь, що тут, як і в безлічі гарних оповідань, наприклад у розмові Пірона[269] з покійним абатом Ватрі, пристойне слово все зіпсувало б. — А що то за розмова Пірона з абатом Ватрі? — Підіть, спитайте у видавця його творів; він не зважився її надрукувати, але його не доведеться тягти за язика, щоб її почути.

Четверо наших персонажів зібралися в замку, пообідали добре, пообідали весело, а ввечері розлучились, пообіцявши знову побачитись. Але поки маркіз Арсизький розмовляв з Жаковим паном, Жак теж не мовчав із секретарем Рішаром і здався йому щиросердим диваком, які частіше зустрічалися серед людей, коли б спочатку виховання, а потім світський звичай не зуживав їх так, як ті срібні монети, що втрачають свій відбиток від обігу. Було пізно; годинник сповістив панів і слуг, що час відпочити, і вони послухались його поради.

Роздягаючи свого пана, Жак сказав йому:

— Ви любите картини, пане?

Пан. Так, але в оповіданнях, бо мушу тобі признатись, що у фарбах та на полотні, хоч суджу їх рішуче, як аматор, я нічогісінько в них не розумію. Відрізнити школу від школи була б мені страшенна морока. Буше мені можна видати за Рубенса чи Рафаеля, лихеньку копію я можу прийняти за чудовий оригінал і оцінити на тисячу екю шестифранкову мазанину. А картини я купував завжди тільки на мості Нотр-Дам у такого собі Трамблена, що за моїх часів був джерелом злиднів, розпусти й руйнування таланту молодих учнів Ван-Лоо.

Жак. А як саме?

Пан. А що тобі до цього? Розказуй свою картину, та тільки коротко, бо мене змагає сон.

Жак. Станьте коло фонтану Немовлят чи біля брами Сен-Дені. Ці два аксесуари збагатять композицію.

Пан. Уже стою.

Жак. Уявіть серед вулиці фіакра з розбитою й перекинутою будою.

Пан. Уявляю.

Жак. З неї виліз чернець і дві повії. Чернець щодуху тікає. Візник мерщій сплигує з передка. Візників пудель пустився навздогін за ченцем і схопив його за поли. Чернець докладає усіх зусиль, щоб вирватися в собаки. Одна з повій, напівроздягнена, з відкритими грудьми, береться за боки від реготу. Друга, набивши собі ґулю на лобі, прихилилася до дверців і стискає собі голову руками. Тим часом стовпилася юрба людей, збігаються й кричать паливоди, крамарі й крамарки повиходили на поріг крамниць, інші глядачі поставали коло вікон.

Пан. Дивовижно! Твоя композиція, Жаку, добре впорядкована, багата, втішна, різноманітна й повна руху. Коли повернемось до Парижа, понеси цей сюжет Фрагонарові й побачиш, що він зуміє з нього зробити.

Жак. Після того як ви відкрили мені своє знання в малярстві, я можу не ніяковіючи прийняти вашу похвалу.

Пан. Закладаюсь, що це одна з пригод абата Юдсона?

Жак. Так воно і є.

Читачу, поки ці добрі люди сплять, я запропоную вам розв'язати на своїй подушці невеличке питання: де Лапомрей — чесна людина чи велика інтриганка? Може, ви скажете мені про це завтра вранці.

Коли цей ранок настав, наші подорожні розлучилися, бо маркізові Арсизькому далі було не по дорозі із Жаком та його паном. — Так ми знову почуємо історію Жакового кохання? — Сподіваюсь, але певне тільки те, що пан поглянув, котра година, нюхнув табаку й мовив до Жака:

— Ну, Жаку, твоє кохання?

Замість того щоб відповісти на це питання, Жак сказав:

— Що за чорт! Вони зранку до вечора нарікають на життя, а от покинути його їм не стає сміливості! Або ж наше теперішнє життя не така вже погана річ, або ж вони бояться ще гіршого життя в майбутньому.

Пан. І те і те. До речі, Жаку, ти в майбутнє життя віриш?

Жак. Не те, що вірю, і не те, що не вірю — просто не думаю про це. Тішуся з того життя, яке дістав у спадок.

Пан. А я вважаю себе мов би за лялечку, і люблю переконувати себе, що метелик або моя душа колись розіб'є свою шкаралупу й полине до божественної справедливості.[270]

Жак. Чарівний ваш образ!

Пан. Він не мій. Я його вичитав, здається, в одного італійського поета, Данте на прізвище, що написав твір під назвою: «Комедія Пекла, Чистилища та Раю».

Жак. Оце так дивний сюжет для комедії!

Пан. У нього, їй-богу, є гарні речі, а надто в пеклі. Єресіархів він кладе в огненні домовини, що з них б'є полум'я й палить все довкола, невдячних ставить у ніші, де вони проливають сльози, від яких їм крижаніє обличчя, а ледачих — у інші ніші й каже, що з їхніх жил тече кров, яку пожирає бундючна черва… Але з якої нагоди ти виступаєш проти нашої зневаги до життя, яке ми боїмось утратити?

Жак. З нагоди того, що розказав мені секретар маркіза Арсизького про чоловіка тої гарної жінки, що в кабріолеті.

Пан. Вона вдова.

Жак. Вона втратила чоловіка під час своєї подорожі до Парижа; і бісова людина й слухати не хотіла про причастя. Замирити його з льолею доручили господині того замку, де Рішар зустрівся з абатом Юдсоном.

Пан. Що ти хочеш сказати своєю льолею?

Жак. Льоля — це сорочка, яку надівають на немовлят.

Пан. Розумію. Що ж вона зробила, щоб одягти його в льолю?

Жак. Усі сиділи навколо каміна. Лікар, помацавши хворому пульс, що був дуже слабий, теж сів поруч з ними. Дама, про яку мова, підійшла до його ліжка й поставила йому кілька запитань, але не підносячи голосу більше, ніж то треба було, щоб хворий почув кожне сказане до нього слово; після цього між дамою,