Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Дітей забрала до себе Тереза, бо тепер Анна не могла нормально про них подбати. Усі ці дні майже не спала і взагалі нічого не їла, проте робила те, що мусила робити, йшла туди, куди треба було йти, залагоджувала те, що повинна залагодити вдова ще до похорону, хоча насправді могла жити лише поряд із Адамом і бачила тільки його. Довго сиділа поряд, вдивлялася в обличчя, проте все одно не могла повірити в реальність смерті чоловіка. Невже все минулося, нічого не повернеш, не зміниш, не переживеш наново? Усе дуже просто, а тому ще страшніше, аніж якби в тому було щось виняткове. Людина рухалася, говорила, мала якісь плани, чогось прагнула, щось відчувала, раділа, сумувала, але в одну мить все обірвалось, і вже нічого не треба, і нічого не забереш із собою в могилу.

Ладна була і сама піти за Адамом, проте розуміла, що навіть цього не може собі дозволити. Діти, буденні клопоти, прагнення зберегти вкупі залишки родини — все це тримало при житті надійніше, ніж будь-які пута. Єдине, що ще мала для себе, — це ті декілька останніх днів поряд із Адамом, але з жахом починала розуміти, що відлік часу йде не на дні, а на години. Невблаганно, невідворотно, як годинниковим механізмом, відлічувалися хвилини, секунди, миті її життя біля чоловіка, але ніщо не могло їх зупинити.

Коло життя та часу замикалося. Бачила, як змінюється обличчя Адама, як інакшими стають риси, втрачається схожість, але не жахалася того. Так мусить бути. Коли людина помирає, інакше просто не буває. У жодній, навіть героїчній, смерті нема нічого гарного, романтичного чи високого. Смерть завжди страшна та потворна. Вразлива до запахів, тепер Анна майже не сприймала запаху тліну. Все це якось не цілком ясно доходило до її свідомості, а лише нагадувало про те, що вони мусять поховати тіло. А Адам? Його давно нема поряд. Принаймні, вона намагалася себе в цьому переконати. Усе, що залишається, — це звичайні життєві клопоти, проблеми поховання, релігійні обов’язки. Намагалася не пов’язувати їх із тим, що відчувала до Адама… Намагалася, проте мимоволі впала в ще глибший розпач, коли мусила прощатися з ним назавжди, бо найстрашнішою у смерті є саме ця невідворотність. Назавжди — це як глуха стіна, куди вперлася головою і не змогла зрушити з місця. Загнала розпач глибоко в себе і не дозволила прорватися назовні істерикою або сльозами. Стояла враз оніміла і неприродно збайдужіла до того, що діється довкола.

До тями прийшла вже на цвинтарі. Як потрапила сюди, погано пам’ятала. Дорога для неї так назавжди і залишилась у сніговому тумані.

Анна підвела голову. Сніг. Господи, як багато довкола снігу! Замети ледь не по коліна. Він і зараз не вщухав. Летів на неї звідусіль і давно засипав усе довкола — могили, хрести, гробівці. Кружляв у повітрі, лежав на гілках дерев, осипався додолу сніжним пилом.

Мусили йти за труною, провалюючись у глибокий сніг ледь не по коліна. Посувалися поволі, неквапно, важко витягуючи ноги зі снігу, слід у слід.

Процесія зупинилася. Це все? Вірила й одночасно не вірила, що це справді кінець.

Запах мерзлої землі вдарив у ніс і залишився в підсвідомості розпачем. Була ніби в напівсні, дивилася перед собою і майже нічого не бачила чи радше не дозволяла собі бачити. Не плакала. Може, всі сльози вже виплакала, а може, знов не могла плакати?

Сніг заплутався у її волоссі, сніг на чорному сукні, на квітах, на труні.

Анна торкнулася рукою снігової пороші в себе на рукаві, глибше вдихнула холодне різке повітря і раптом відчула, як світ пливе в неї перед очима…

Колючий подих вітру зі снігом в обличчя привів Анну до тями, і вона мимоволі примружила очі, тоді підвела голову, розгублено глянула вгору — в простір неба угорі — і знов відчула запаморочення. Так, ніби ненароком зазирнула в глибоку цвинтарну яму.

Ледь похитнувшись, Анна заплющила очі. Тоді так само падав сніг. Тоді як… Як давно це було.

«— Анно, я не хочу, щоб ти йшла від мене… Не тікатимеш? Добре?

Вона торкнулася рукою плеча Адама і, не помічаючи холоду, обережно змела сніг із темного ворсу хутра.

— Нащо так робиш? — він перейняв її руку і ледь стиснув холодні від розталого снігу пальці. — От, бачиш, тепер у тебе руки зимні. Дівчинка ти моя нерозумна… Знов рукавиці десь забула?»

А сніг продовжував летіти і летіти на неї звідусіль і вже вкривав тоненьким напівпрозорим серпанком свіжовикопану землю біля цвинтарної ями. Відчувала: любить Адама з такою силою, що від надлишку любові навіть дихати не могла.

«— А знаєте, я хочу зістарітися з вами… А більше мені нічого й не треба…

Адам розсміявся.

— Дурненька моя. Я не зістарітися з тобою хочу, я хочу з тобою довго жити…»

Як від поштовху ззовні, Анна розплющила очі. Важка, як кам’яна брила, реальність лягла на груди — ані вдихнути, ані видихнути. Притиснула, майже розчавила. Нічого не повернеш, не затримаєш, не переживеш наново. Не стало їм із Адамом на життя поряд ані сили, ані Божої ласки.

Труну повільно підняли… Затримати, не пустити, зупинити те, що зупинити вже неможливо.

А сніг усе сипав і сипав з неба, ніби збирався засипати все довкола. Здається, він летів на неї звідусіль. Це вже було з нею колись, десь, зовсім в інакшому житті, за цілком інакших обставин. Може, це просто наснилося їй.

Раптом Анна відчула в собі таку відірваність від реального життя і таку пронизливу самотність, аж моторошно стало. Це вкотре стається з нею, з кимось іншим, з ними всіма. Було колись? Є зараз? Буде потім? У її минулому? У чужому майбутньому? Страшний сон, який укотре перетворюється на реальність життя. Невідворотно і закономірно, як смерть після життя чи інакше життя після смерті. А може, коло життя та часу вкотре замкнулося лише для того, щоб знов випростатись у спіраль?

Дивилась, як труну опускають у землю, і нічого іншого не бачила довкола. У душі, у серці було так багато кохання до