Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Ви також вийдіть, — сказала їм Тхарна.

У широчезній кімнаті залишилися тільки я і вона. Я не знав, що повинен їй сказати. Вона також мовчала. Кімнату заливало яскраве світло: наполовину сонячне, наполовину — від коштовностей, складених горою перед Тхарною. Вона зітхнула й сказала:

— Сідай.

Я сів поруч із нею.

Вона знову зітхнула й тим розбила моє серце. Якби вона зітхала постійно, то просто вбила б мене. Однак, на щастя, вона зітхнула тільки двічі, потім нахилилась і впала мені на груди. Потім наші губи зустрілися. Цього разу я також зітхнув, мов людина, яка прочалапала довгий шлях до мети і нарешті досягла її.

Хоча її губи були холодні, однак після цього поцілунку я міг заговорити.

Я сказав їй, що лежала в мене на грудях:

— Твої губи — як лід, вони можуть заморозити мене.

— Ти повинен врятувати мою матір, ви обіцяли їй це. Відряди знову до неї твоїх стрільців-кулеметників, — сказала вона.

— Якби не це, ти б до мене й не приїхала, чи не так? — спитав я.

Вона подумала й кивнула головою, а в кутиках її очей заблищали сльози.

Цей вигляд Тхарни викликав біль десь глибоко в моєму серці. Я вийшов на веранду і задивився на смарагдові гори вдалині. Сонце саме піднімалося по небу й гори мінилися в його промінні, то зникаючи, то з являючись під сонячним серпанком, зовсім як те горе, що раптом зринуло в моєму серці. Горе від того, що не отримав якусь річ, і горем не виглядало на тлі того, що відчуваєш, коли отримав якусь річ. Управитель чекав назовні; побачивши мій вигляд, він також глибоко зітхнув. Він підійшов, і вже за виразом його очей я здогадався, що він хоче запитати мене: вона скорилася мені чи ні.

— Не підходь до мене, я хочу вдосталь надивитися на вранішні гори, — сказав я.

Незрівнянно красива Тхарна завдала мені болю.

Я стояв нагорі й дивився на гори.

А мої підлеглі стояли внизу й дивились на мене.

Коли сонце піднялося й завіса, утворена його косим промінням, зникла, гори вдалині постали перед очами дуже чітко, тож уже ні на що було дивитись. У кімнаті було так тихо, ніби там і не сиділа красива дівчина перед купою дорогоцінностей. Оскільки я виходив з кімнати сам, то й повертатися повинен був сам.

Сонце світило в кімнату крізь вікно й потрапляло на ті коштовності, а вони в свою чергу пускали зайчиків на Тхарну, і в їхньому світлі вона виглядала ще гарніше. Я не хотів зруйнувати таку чарівну картину, тож тільки сказав:

— Накажи своїм служницям винести усі ці речі.

Коли її охоронниці увійшли, вони сказали мені:

— Ми ж тут не господарі, ми не знаємо, куди це все поставити.

Я наказав своїм людям принести їм дві скрині. Тоді постукав батогом по халяві свого чобота й сказав до Тхарни:

— Ходімо до туси Лха Шопи і врятуємо твою матір, туси Ронггонг.

Я постійно шмагав себе батогом по халяві, але жодного разу не обернувся, щоб подивитися на Тхарну, яка йшла позаду. Коли ми спустились і підійшли до худоби, Соднам Г'ялцен сказав:

— Паничу, ти так попсуєш всю лаковану шкіру на чоботях.

Управитель шмагонув Соднама Г'ялцена по губах і сказав:

— Хіба ця пара чобіт чогось варта, коли паничеві на серці важко? Піди хутчій принеси йому нову!

Наказ управителя передався із вуст до вуст і докотився до шевця. Той вибіг із своєї майстерні, шанобливо тримаючи в руках пару нових чобіт. Його обличчя світилося щирою усмішкою. Відтоді як тут відкрився ринок, у нього з'явилося багато приватної роботи. Він шив чоботи не дуже гарні на вигляд, проте міцні, а людям, які займалися торгівлею й ходили на далекі відстані, кращих і не треба.

Отже, швець, сам у драних чоботях, від яких уже відвалювалися підошви, чалапаючи, підбіг до нас.

Перед моїм конем він став на коліна, зняв з моїх ніг чоботи й надів на мене нові спочатку з одного боку, потім — з іншого.

Коли він закінчив свою роботу, я сказав до нього: