Читати книгу - "Феномен Фенікса"

ж з юних літ вона не відзначалася здоров’ям, часто хворіла (до всього ж у неї виявився ще й хронічний туберкульоз — страшна хвороба, від якої тоді не було рятунку — як, між іншим, і нині його позбутися не просто), то з постелі бувало й тижнями не вибиралася. Тож не було б щастя, так нещастя допомогло. Ось тоді вона й захопилася історією, окультизмом та іншою містикою. Свято вірила в потойбічні та космічні сили, що саме вони убережуть її від зла земного світу та хвороб. І так у них вірила, що на тій вірі і трималася. Це зрештою і допомогло дівчині впоратися з хворобами.

А ще маленька Віруня (та й дорослою теж) вірила у свою особливу місію в цьому світі, що космічні сили — які саме, тоді вона ще гаразд і не уявляла, — неодмінно їй допоможуть здійснити її місію і високе покликання. Вона не така, як інші, вона прийшла у цей світ не просто жити, а й творити. Небачені книги. І космічні сили їй неодмінно допоможуть. І надихнуть на подвиг. Особливо астральні сили. (Астральний від лат. зоряний, переносно — неземний). На ті зоряні неземні сили вона і покладалася. Астральні культи були в ассирійців, вавілонян, єгиптян, фінікійців, арабів і ґрунтувалися на вшануванні небесних світил. Їм поклонялася й Віра. Астролатрія — служіння, поклоніння зорям та іноді небесний тілам була її релігією. Як і астрологія. Все, що було пов’язане із зорями, було її світом. Ночами, в пітьмі кімнати в довгій сорочці підходила вона до вікна, у яке зазирали далекі зорі, молилася до космосу, що був її богом. Благала свого бога послати їй Вчителя (неодмінно з великої літери). Якби Віра Іванівна знала латиноамериканську поетесу Габріелу Містраль, то повторювала б рядки з її «молитви вчительки»:

«Вчителю, зроби мою старанність постійною, а розчарування перехідним. Вирви з моєї душі нечисту спрагу помсти, яка все ще бентежить мене, дрібне бажаннячко протесту, яке виникає у мене, коли мене ранять. Хай не печалить мене нерозуміння і не засмучує забуття тих, кого я вчила».

І вона таки домоглась свого — Космос їй послав Вчителя. Це сталося — якщо вірити Вірі Іванівні, — в 1890-х роках. Звідтоді на обкладинках її книг і з’явилося загадкове прізвище: Рочестер. Авторка ставила його через дефіс після свого прізвища (іноді «Рочестер» авторка ставила в дужках після свого прізвища). Всі думали, що це її подвійне прізвище, або Рочестер — псевдонім, що його авторка додавала до свого прізвища. Як, приміром, сатирик Михайло Салтиков до свого родового прізвища додавав вигадане — Щедрін. І ніхто й не здогадувався, що Рочестер — то прізвище її Вчителя. З Космосу, з астрального світу, того Вчителя (по суті духа), покровителя і захисника, що його послали їй небеса.

Один з біографів письменниці так про її подвійне прізвище писав:

«Він (її Вчитель Рочестер — В. Ч.) повністю матеріалізувався, скорис— тавшись медіумічними здібностями самої Віри Іванівни і запропонував їй повністю віддати свої сили на служіння добру. Запропонував писати під його керівництвом. Фактично Рочестер — не псевдонім Крижанівської, а співавтор її романів…»

Ось так і не інак. І трудно збагнути: чого тут більше: фантазії, бажання позабавляти когось чи — правди?

Сама ж Віра Іванівна запевняла, що Рочестером «звуть астральну сутність, яка диктує мені ці твори. В стані надчуттєвого контакту він розповідає мені все про своє життя… Це я наполягла аби його ім’я було також указане… Він прожив незвичайні життя і може розповідати дуже багато…»

І знову ж не просто збагнути чого тут більше: фантазії чи бажання привернути до себе увагу, як до письменниці, що для творця вкрай необхідно, епатаж, хитророзумна гра — розігрування наївних, — чи суща правда? А матеріалізувався — якщо вірити самій письменниці, — її добровільний помічник і співавтор з нічого під час однієї з нічних молитв-благань послати їй Вчителя, що були звернені до астрального світу. Зненацька перед нею захилиталося повітря (чи переломився простір, чи один вимір «наїхав» на інший) і виникла не чітко окреслена фігура людини. Вона була прозора, просвічувалася наскрізь (тільки очі не поземному світилися). Фігура та — власне, обрис людської фігури, — звернулася до Віри телепатично: «Мене звати Рочестер. Я той, кого ти постійно викликаєш у своїх молитвах з астрального світу. Я буду твоїм Вчителем і Наставником. Допоможу тобі в творчості. Я розказуватиму, а ти записуватимеш мої історії, які й стануть твоїми творами. Ти станеш відомою письменницею. За умови, правда, що служитимеш добру. Добру і тільки добру. А про свою хворобу легень — забудь, її більше в тебе не буде. Віднині ти — здорова. Кожного разу, коли я знадоблюся тобі, коли ти відчуєш потребу в спілкуванні зі мною — викликай мене медитаціями— молитвами…»

Потім Вірі Іванівні здаватиметься, що це їй приснилося. Вона навіть переконуватиме себе: так, так, це їй приснилося. І все подальше спілкування з астральною сутністю на ймення Рочестер відбувалося наче уві сні і в той же час в реальності… (Чого було більше — сну чи реальності, вона так до кінця свого життя й не збагне).

Вона знала, що хвора і хвора серйозно. Знала також, що туберкульоз не виліковується, а отже вона — приречена. Але вилікувалася. Навіть без ліків і взагалі без допомоги медицини (та й чим лікарі могли її зарадити?) — силою лише духу свого. Після того, як почала спілкуватися — уві сні чи наяву, швидше на друге, — із загадковим пришельцем з астрального світу. Після того контакту із Вчителем, що згодом стали постійними, Віра Іванівна почала активно писати, здобула літературний успіх і забула про свою не вилікувану недугу — як її й не було. І це була не містика і не фантазія багатої на уяву жінки. Просто Віра Іванівна дуже вірила в астральний світ і той світ її і порятував, приславши їй Вчителя-рятівника. Її біографи зазначають: факт вилікування Віри Іванівни від не вилікуваного тоді туберкульозу — «достоту відомий факт». І додають: хоч астральний світ і сьогодні вважається для нас невідомим і недоступним для наукового вивчення (за скептиків і невір не говоримо), але він є. А що ми в нього не віримо, то