Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Знову замовкла, виструнчилася і церемонно підтисла губки.

— А як велика людина, то й родини не повинна мати? — здивувався Станіслав; зрештою, йому була цікава ця розмова.

— Може, я щось дурне скажу, Стасику, — торохтіла тітка. — Але великій людині не можна в малому колотиться. Великі люди, як би сказати, з печаткою на лобі. А це значить — приречені. Це мені ще колись мій Костя казав. Через це в нас не було з ним дитини. Коли б його не вбили на тій клятій війні! Він би був не менш знаменитий, як ти. Ну не зараз, звісно, пізніше.

Тітка проказала це гордо, і Станіслав раптом гостро зацікавився, раніше тітка Олена не заводила про такі речі мови. Більше, про того її Костю він нічогісінько не відав. Ну, був чоловік, одружився з його тіткою, прожили вони кілька років, потім його забрали до війська і вбили. От і все! А виявляється, то була цікава душа!

— Заінтригували мене, тьотю, — сказав Станіслав. — І він мав стосунок до мистецтва?

— Він був поет, — гордо сказала тітка. — Але режимові служити не бажав. Режим розбійників, казав. Ніколи віршів не друкував і нікому не показував. «Я поет, — казав, — із башти слонової кості».

— І вони збереглися, ті вірші? — ще більш зачудовано запитав Станіслав.

— Того й кажу, щоб не женився, — в тітчиних очах постали сльози. — Жінки таких речей не розуміють. А коли кажуть: розуміють — не вір. Їм тільки шмаття і грашки в голові. Щоб повикаблучуватися перед чоловіком. Ми з Настею їх спалили.

— Спалили? — неймовірно спитав Станіслав. — Але ж навіщо?

— Ну да, — спокійно озвалася тітка. — Час такий був. Пам’ятаєш, Марія після війни повернулася. Із заслання. А тоді її знову хапнули. Ну, ми й злякалися і спалили. Все життя про це жалію, але що з воза впало, те пропало.

Знову завмерла, як ідол, і підтисла бантиком губи.

— Дивовижні речі! — видихнув Станіслав. — Бідний Костя! До речі, яке в нього було прізвище?

— Прізвище мало б значення, коли б ми ті вірші зберегли, — рівно й спокійно, не торохкочучи, сказала тітка Олена. — Може, й справді там було щось таке. Велике, чи що — жінки таких речей не тямлять, або вдають, що тямлять. Казав мені: хоче не просто бути віршописом, а великим поетом, як Байрон чи Петрарка. Що мине час, казав, і люди отямляться з того дикого одуру. Тоді й настане його пора, казав. Ось чому кажу, щоб ти не женився. І признаю, Олька має рацію: не треба нас балувати, бо злі ми і заздрісні люденята.

— Але чому вирішили розповісти мені про це тепер?

— Вже люди від одуру прокидаються, — сказала тітка. — А я не вірила Кості, що колись станеться так. Думала: така сила, така потуга, німців розтрощили, що їх спинить? Батогом обуха не переб’єш, думала. А ще мені пекло, що ми нечесні перед тобою. Бо не все про нас знаєш. Недобрі ми, Стасику, не уявляєш, які недобрі!.. Вибач, що наговорила таке.

Встала, забрала з ліжка пакунка і безшумно попливла до дверей. Озирнулась, і її обличчя освітилося сумною і гарною всмішкою.

— Вразила тебе?

— Вразили, тьотю, — чесно признався він.

— Шкода, але мусила тобі це розказати.

— Дякую, тьотю!

— За що?

— За те, що ви є. Такі, не інакші…

— Ти ідеаліст, — смикнула вона плечем. — І життя, на щастя, мало тебе вчило… До речі, до тітки Люді зайди сам. Вона, бідолашка, знову зламала ногу, і під сходи їй важко дертися.

— А як дісталася на вокзал?

— Замовляли заради неї таксі, — смикнула плечем тітка Олена. Оте смикання плечем теж була особлива риса, її сестра-близнючка так не робила. Помилявся Станіслав і щодо її простацтва.

І справді був уражений почутим. Не так історією, яку розповіла тітка, хоч і нею також, як тим, що досі він не усвідомлював: чи не приїжджає до них, як князь до убогих підлеглих чи пан до бідних родичів? І хоч завжди їм годив, але вони, приймаючи подарунки, не могли не відчувати своєї приниженості та вбогості, а вбогий багатого, навіть милосердного, любити не може. Знав і раніше про розтирки між тітками, але не замислювався, що вони, живучи у сестринській спілці, творять не так рай для себе, як пекло, в якому кожна кипить у власному казані, а водночас підкладає дрова під казана іншої; що вони між собою більше розділені, як з’єднані, і що його місія в тому пеклі не так улещувати їм кипіння, як знову-таки підкладати дрова. Вони йому потрібні для живлення сентименту за покинутим домом і рідним містом, рятунком від власної безхатості — а це й справді в нього місце для втечі від напруженого, сколоченого і закрученого життя, що вичерпувало до дна; ніколи не гадав, що він для них не лише бажаний гість, а й каталізатор для розпалення вогню в їхньому пеклі. Найсумніше, що змінити щось у цьому акті був цілком неспроможний, отже, мала рацію тітка Ольга, сказавши: а що було б, коли б перестав привозити подарунки, тобто відкупне? Адже тими подарунками і їх купував, може, й справді розбещував, а жінок, як сказала тітка Ольга, розбещувати не можна. Подарунками він ніби привласнював собі право на сентимент, водночас відкуплюючись од їхніх проблем: бідності, самотності, приреченості і неплідності, полишаючи на чвари й