колотнечу, на взаємну зненависть та роздратування — кожна жила в своїй капсулі і вела непримиренну оборонну війну не так проти світу, що їх поколотив та знівечив і звів разом доживати віку, як одна проти одної. Відчував це й раніше, через що, гостюючи, довго тут не затримувався, щоб і себе не загнати в таку ж капсулу, тобто щоб і собі не розпочати супроти них війни, але то було тільки в передпочуттях і не розкривалося так явно, як тепер. Легко князеві благодушно розкидати дарунки й тішити самолюбство від принижених і улесливих поклонів обдарованих, важче зазирнути кожному в душу й пізнати, бо коли б у їхні душі зазирнув, не подячність би до себе побачив, а зненависть та заздрість — своєю величною добродійністю їх більше принижував, як задовольняв. Оце й жахнуло його найбільше, тож підійшов до розхиленого вікна, щоб дихнути свіжого повітря. А за вікном розгорнулося зовсім чисте, безмірно синє, без жодної хмарки небо; зелень ще до кінця не підсохла й молодо лискотіла; в саду легенько димувала земля, надмірно насичена вологою. Йому захотілося пройтись і трохи заспокоїтися, тобто врівноважитися; знав, що наступні три зустрічі з тітками також будуть не з легких. Відтак розумів, що, незважаючи на неординарну реакцію, яку виклакав у домі своєю особою, тітки його приїзду все-таки щиро потребують, і, може, й правду сказала тітка Олена: є подарунки — добре, нема — призвичаїлися б; він ще ставав тут своєрідним громовідводом, який розряджає надмір накопиченої негативної енергії в тіток, бо тільки при ньому здобували нагоду виговоритися — те, чого вже не могли чинити одна з одною, а на сусіди своїх проблем через гордість виносити не бажали. Отже, кожна з них потребувала сповіді; зрештою, жодна, окрім тітки Люді, до церкви не ходила, та й тітка Людя могла робити те вряди-годи, бо весь час мала в себе щось переламане. Здається, руки й ноги тітки Люді складалися не з кісток, а з поламаних і зрослих часточок; окрім того, вона хворіла на десяток хронічних хвороб; окрім того, була єдина стара діва з-між сестер, і на неї, здається, ніхто з чоловіків ніколи не кинув зацікавленим оком. Вона більше сиділа, як ходила чи стояла; пропрацювала скільки належить років у бухгалтерії водогону касиркою, а, вийшовши на пенсію, з дому чи з обійстя майже не виходила, особливо взимку, що не заважало їй щороку якусь кісточку собі переламати. Вона була найменша із сестер на зріст, тільки метр сорок п’ять, і ніжки в неї — як у дитини, і одежу носила та й взуття дитячі, і личко мала дитяче, навіть тепер, коли воно покрилося сіткою зморщок, не втрачало дитячого виразу, а круглі голубі оченятка дивилися на світ печально, і ясно, і трохи настрахано, бо світ їй бачився, як призвідник лиха та нещасть, що густо цілий її вік сипалися на неї. Здавалося, доля жартувала з тітки Люді: вона топилася, падала зі скелі й дерева, провалювалася під лід та в якісь ями, потрапляла під машину, підводу, велосипеда; на неї звалювалася згори цегла, скло і речі, вона котилася з гори, зі сходів, різалася, відрубала собі сокирою пальця; на неї нападали собаки і рвали її ніжне тіло; її вдарив був (ще в юності) копитом кінь, а, падаючи зі скелі, вона підвісилася, зачепившись за куща і матилялася над урвищем, безсило махаючи руками й ногами й повискуючи, — і все це траплялося не тому, що була шкодлива й розбишкувата чи необережна, навпаки: всього боялася, навіть ходила трохи бічком, насторожено й повільно, остерігаючись напасті; біди ніби надчікували її по дорозі, наче кпили з неї, а кпили тому, що з усіх своїх пригод тітка Людя щасливо вибиралася, правда, не без ущербу, тобто ламання кісток, що потім і — зросталися. У війну вона була засипана землею під час бомбардування, її ледве не вбила сліпа куля; навіть коли Ольжин Мітюля розірвався в саду, розбираючи вибухівку, вона стояла неподалець, і в неї влучило кілька дрібних оскалків. Коли ж з нею щось траплялося, не плакала і не лементувала, а тільки дивилася широкорозплющеними очима й казала: «Ну от, знову я попалась!» Так тітка й прожила вік, залишаючись дитям, на яке сиплються нещастя, відтак усі сестри настільки звикли до її трафунків, що перестали на них реагувати, та й на її болячки не звертали жодної уваги, а вона співчуття потребувала знову-таки, як дитина. Отож Станіслав мав спуститися зараз до неї, бо напевне знав, що тітка покірливо, але болісно його чекає. «Після неї зроблю собі перерву’, — подумав він, — бо треба й мені передихнути».
11
Тітка Ольга мала рацію, коли говорила, що в кімнатах сестер — бедлам та нелад; принаймні в тітки Люді було саме так: накидані речі, постіль недбало застелена, стіни потемнілі, вікна запилені й глухо зачинені; в кімнаті важкий дух непровітрюваного приміщення, запах валер’янки і загалом старої хворої людини. Тітка Людя сиділа на ослінці, тримаючись за палицю, ніби готувалася щомиті підхопитись, а коли він зайшов, запосміхалася маленьким зморщеним личком, її круглі сині очка засвітилися.
— Думала, що про мене забув, — пропищала вона, як пташка.
— Тільки-но пішла від мене тітка Олена, — сказав Станіслав, роздивляючись, де сісти.
— Прибери оте шмаття й кинь на ліжко, — сказала тітка.
Він звільнив стільця й сів навпроти. Тітка роздивлялася його зі щирим задоволенням.
— Який ти у нас гарний, як пани колись були, — пискнула. — Натовкли вже тобі сестри сім мішків гречаної вовни?
— І всі неповні, — засміявся Станіслав.
— А ти їх менше слухай. Знаєш, що Лєнка в нас брехуха?
— Як це брехуха? — зчудувався він.
— Ну да! Зараз вона придумала, що її Костя був великий поет, і що вона його вірші спалила зі страху, і кається, хі-хі!
Хихотіла якось дивно, тонюсінько-тонюсінько, при цьому мотала дрібненькою головою.
— То це неправда? — спитав, усе ще вражений.
— Значить, уже наторохкотіла. Неудобно таке казать, Стасику, але розповім, бо люблю святеньку правду. Та й Костя спершу до мене клинці підбивав, а Лєнка його відбила. Був він дуже поганий учень у школі, а я
