Читати книгу - "Повія, Мирний"

- У ме­не чо­ло­вiк є, па­не, - здав­лю­ючи об­ра­зу, од­ка­за­ла мо­ло­ди­ця.

- То се вiн те­бе i наст­рун­чив iти до ме­не з ди­ти­ною? О, ро­зум­ний! А що б бу­ло, ко­ли б я… - тут Ко­лiс­ник та­ке ска­зав, що аж дi­ди вит­рi­щи­ли баньки, та вiн, не по­ту­ра­ючи на те, ще до­пи­тується: - Якої б зас­пi­вав то­дi твiй чо­ло­вiк? Ад­же ж, ма­буть, на мiс­цi пришт­рик­нув ме­не ви­ла­ми?

Молодиця, як огонь, за­го­рi­ла­ся. Об­ра­за всю кров пог­на­ла у її ли­це; зрач­ки на­че iск­рою за­жев­рi­ли.

- Посоромтеся хоч ста­рих лю­дей, па­не, - про­мо­ви­ла та гнiв­но i вiдс­ту­пи­ла­ся на­зад.

- Ага, не злю­би­ла прав­ди? За­хо­ва­ла­ся. Прав­да у вi­чi зако­лола, - все гнiв­нi­ше i гнiв­нi­ше по­чав Ко­лiс­ник. - Бi­си ва­шо­м­у батько­вi! - уже да­лi пря­мо гу­кав вiн. - Ви всi та­кi. Усi од­на­ко­вi. На чу­же як со­ба­ки тi ла­сi. А кинься я до вашо­го? Ад­же ж ти пер­ша б ме­нi очi вид­ра­ла. Так би своїми па­ску­д­ни­ми ру­ка­ми i впи­ла­ся!.. Те­пер ви ти­хi, як пiймалися­ ме­нi до рук. Те­пер ви от на ко­лiн­ках у ме­не ла­зите, а то­дi?.. Вон з мо­го дво­ру, ся­кi-та­кi си­ни та доч­ки! - гук­нув вiн, аж у ха­тах стi­ни зад­ри­жа­ли.

Купа за­ко­ли­ха­ла­ся. Дi­ти з ля­ку за­ле­мен­ту­ва­ли, за дiтьми по­чу­ло­ся хли­пан­ня жi­нок.

- Чого ж ви мов­чи­те? Чо­му нi­чо­го не ка­же­те, не про­си­те… сто­ять нав­ко­лiш­ках, мов по­нi­мi­лi, - з бо­лем та слiзьми за­говорили жiн­ки до чо­ло­вi­кiв.

- Паночку! Згляньте­ся на нас, уже ж ми i так двiс­тi руб­лiв зап­ла­ти­ли. Де ж нам ще три сот­нi узя­ти? - по­чав дiд.

- Про те вам зна­ти… Я вам спер­шу ка­зав: хлоп­цi, так не мо­ж­на. Хо­че­те у ми­ру жи­ти, от вам: го­ро­ди, став… хоч то­пiться в йо­му, для ме­не все рiв­но. За се тiльки око­пай­те ме­нi лiс ро­вом. А ви ме­нi на те що? Як ти­ся­чу да­си, то й око­паємо. Чуєте? Ти­ся­чу руб­лiв за те, що об­не­се­те лiс ся­ким-таким ро­вом? Та за ти­ся­чу руб­лiв вас усiх з ва­ши­ми на­щад­ка­ми ку­пи­ти мож­на! До го­ро­дiв я при­ки­дав ще сот­ню руб­лiв - не бра­ли? I не нуж­но! По­да­вай на­зад го­ро­ди! Не смiй у став­ку ло­ви­ти ри­би! Не хо­че­те? I без вас знайде­мо гра­ба­рiв. На те i гро­ши­ки, що злуп­лю з вас, знай­дуться та­кi, що око­па­ють. Не хо­че­те? Ще не те бу­де. Не те! Во­ди з став­ка не дам! Ко­пай со­бi ко­ло­дя­зi - та й май свою во­ду. Ста­вок мiй i во­да моя!

- Та во­на, па­не, бо­жа, - хтось вир­вав­ся.

- Божа? А ось по­ба­чи­те, чи бо­жа, чи моя? По­ба­чи­те, я по­кажу вам, чия во­на!

- Та що ж, уже ба­чи­ли, - зiтх­нув­ши, мо­вив дiд, ус­та­ючи з ко­лiн. - Усе вже, що бу­ло, ба­чи­ли… А що да­лi бу­де - то гос­подь знає… Хо­дi­мо, хлоп­цi! - i вiн по­ва­гом по­вер­нув вiд ган­ку.

За ним, пох­ню­пив­шись, по­ва­ли­ли дру­гi. Важ­ке та тяж­ке зiт­хан­ня ви­хо­пи­ло­ся з гру­дей чо­ло­вi­кiв; жiн­ки пiд­хо­пи­ли йо­го, по­ли­ва­ючи здав­ле­ни­ми слiзьми, а дiт­во­ра дой­ня­ла за­лив­ним ле­мен­том. Ти­хо та смут­но су­ну­ла гро­ма­да з Дво­ру за ста­рим дi­дом, що, звi­сив­ши го­ло­ву, на­че п'яний, ко­виляв по­пе­ре­ду. Так про­вод­жа­ють по­важ­но­го по­кiй­ни­ка або рiд­нi на смерть при­го­во­ре­но­го ро­ди­ча. Хрис­тя все сто­я­ла ко­ло вiк­на i ди­ви­ла­ся на гро­ма­ду. Во­на чу­ла об­ра­зу i гiр­кий пос­мiх над мо­ло­дою мо­ло­ди­цею, во­на ба­чи­ла ще гiр­шу об­ра­зу над цi­лою гро­ма­дою, її та­ка важ­ка ту­га прой­няла, та­кий жаль увiй­шов у са­ме сер­це, яко­го во­на до­сi нi­ко­ли не звi­ду­ва­ла. Уже лю­ди дав­но скри­ли­ся за го­рою, а їй здається, во­ни сто­ять пе­ред її очи­ма, сто­ять на ко­лiн­ках, пла­чуть, тру­сяться, мо­ляться пе­ред розх­рис­та­ним та не­прибраним Ко­лiс­ни­ком. А вiн ре­го­че з їх мо­лит­ви, їх крев­но­го про­хан­ня… З об­ра­зою ска­за­не сло­во бу­дить йо­го гнiв, на­ли­ває очi кров'ю, i вiн, як звiр лю­тий, гу­кає на увесь двiр, от-от ки­неться, от-от цiл­ком прог­ли­не… I хто ж це? Колiсн­ик, що тор­гу­вав ко­лись м'ясом i гнув­ся i тер­ся пе­ред Руб­цем, зап­ро­ху­ючи над­ба­ви­ти так­су… За що? за ту гни­лу ри­бу, що, не ма­ючи нi­яко­го ва­рун­ку, по­ко­рис­ту­вав­ся бiд­ний чо­ло­вiк пiй­ма­ти з йо­го ста­ву?.. У очах у Хрис­тi по­тем­нi­ло, сон­це ок­ри­ло­ся за яко­юсь хма­рою не­ви­да­ною, пташ­ки пе­рес­та­ли ще­бе­та­ти, щось не­яс­но за­мiсть їх спi­ву за­шу­мi­ло у її ухах, i во­на, пе­рег­нув­шись че­рез вiк­но, зро­ни­ла двi гаряч­их сльози­ни на прис­пу.

- Бiсове хамське код­ло! - мо­вив Ко­лiс­ник, увi­хо­дя­чи у свi­т­ли­цю. - I не ду­мав сер­ди­тись - нiт же роз­сер­ди­ло. I при­несла їх ли­ха го­ди­на! I це все, вид­но, наг­нав їх Ки­ри­ло. Бi­сiв п'яню­га, учо­ра ото, вид­но, хо­див од­пи­ва­ти ми­ро­вої та сьогод­нi i на­вер­нув у двiр сii не­чис­тi. Ориш­ко! Ба­бо! - гу­кав вiн, швен­дя­ючи по свiт­ли­цi.

Оришка прип­ли­га­ла до по­ро­га.

- Де твiй ду­рень? - спи­тав i по­мов­чав. - Не пой­меш? Кири­ло, пи­таю, де?

- Товар, па­ноч­ку, пог­нав на­пу­ва­ти. Та он­де й вiн, - указа­ла Ориш­ка у вiк­но, узд­рiв­ши Ки­ри­ла, що гнав телят­ок та ове­чат вiд во­до­пою.

Христя гля­ну­ла на йо­го - се ж мар'янiвський Ки­ри­ло. Се ж той, що впер­ше од­во­зив її у мiс­то. Пос­та­рiв тiльки тро­хи, по­си­вiв, а на ли­цi мов i тро­хи не пе­ре­мi­нив­ся.

- Се ти, п'яни­це, наг­нав ме­нi сих ди­яво­лiв у двiр? - гук­нув Ко­лiс­ник з вiк­на на Ки­ри­ла.

Той ски­нув шап­ку i, ки­нув­ши то­вар, пi­дiй­шов до вiк­на.

- Яких, па­не, ди­яво­лiв?

- Не знаєш яких? О чор­то­ва во­ро­на, а хит­рi­ший вiд чор­та! - на­ки­нув­ся на йо­го Ко­лiс­ник. - Цi­лу нiч, ма­буть, учо­ра пив мо­го­ри­ча, а сьогод­нi чуть свiт i з дво­ру скрив­ся.

- Та по­бий ме­не бо­же, ко­ли я хоч крап­лю ба­чив! - виправ­лявся Ки­ри­ло. - Во­ни вже з тиж­день, як топцюються­ бi­ля дво­ру. Все пи­та­ють, чи па­на не­має?

- А якої ж ти ли­хої го­ди­ни учо­ра на сло­бо­дi був?

- Та все ж, бач­те, за лiс тур­бу­вав­ся. "Ко­ли б, - ка­жуть, - пан прос­тив нам на­шi про­ви­ни та вер­нув усе, як до спiр­ки бу­ло, то ми б уже i лiс йо­му за сот­ню руб­лiв око­па­ли". - "А що, - ка­жу, - те­пер уже й на­зад, ко­ли по­ба­чи­ли, що не теє… А я ж вам то­дi ка­зав. Пан у нас спра­вед­ли­вий, пан доб­рий. Бе­рiть, дур­нi, що дає, не входьте в спiр­ку, а то ли­хо вам бу­де. Не пос­лу­ха­ли­ся ме­не, от те­пер i пла­тiться". - "Та то все, - од­ка­зу­ють, - на­шi вер­хо­во­ди та­ке роб­лять: пiд­би­ли ж, не слу­хай­те­ся, мов: обiп­рiться усiєю гро­ма­дою. Гро­ма­да, мов, ве­ли­кий чо­ло­вiк. Ми, зна­чить, i пос­лу­ха­ли­ся. А во­но те­пер i ви­хо­дить, що на­шi со­вiт­чи­ки в сто­ро­нi, а ми от­вi­чай. їм, бач, цього i тре­ба бу­ло, щоб