Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 123 124 125 ... 168
Перейти на сторінку:
i стух­ли.

- У ме­не чо­ло­вiк є, па­не, - здав­лю­ючи об­ра­зу, од­ка­за­ла мо­ло­ди­ця.


- То се вiн те­бе i наст­рун­чив iти до ме­не з ди­ти­ною? О, ро­зум­ний! А що б бу­ло, ко­ли б я… - тут Ко­лiс­ник та­ке ска­зав, що аж дi­ди вит­рi­щи­ли баньки, та вiн, не по­ту­ра­ючи на те, ще до­пи­тується: - Якої б зас­пi­вав то­дi твiй чо­ло­вiк? Ад­же ж, ма­буть, на мiс­цi пришт­рик­нув ме­не ви­ла­ми?


Молодиця, як огонь, за­го­рi­ла­ся. Об­ра­за всю кров пог­на­ла у її ли­це; зрач­ки на­че iск­рою за­жев­рi­ли.


- Посоромтеся хоч ста­рих лю­дей, па­не, - про­мо­ви­ла та гнiв­но i вiдс­ту­пи­ла­ся на­зад.


- Ага, не злю­би­ла прав­ди? За­хо­ва­ла­ся. Прав­да у вi­чi зако­лола, - все гнiв­нi­ше i гнiв­нi­ше по­чав Ко­лiс­ник. - Бi­си ва­шо­м­у батько­вi! - уже да­лi пря­мо гу­кав вiн. - Ви всi та­кi. Усi од­на­ко­вi. На чу­же як со­ба­ки тi ла­сi. А кинься я до вашо­го? Ад­же ж ти пер­ша б ме­нi очi вид­ра­ла. Так би своїми па­ску­д­ни­ми ру­ка­ми i впи­ла­ся!.. Те­пер ви ти­хi, як пiймалися­ ме­нi до рук. Те­пер ви от на ко­лiн­ках у ме­не ла­зите, а то­дi?.. Вон з мо­го дво­ру, ся­кi-та­кi си­ни та доч­ки! - гук­нув вiн, аж у ха­тах стi­ни зад­ри­жа­ли.


Купа за­ко­ли­ха­ла­ся. Дi­ти з ля­ку за­ле­мен­ту­ва­ли, за дiтьми по­чу­ло­ся хли­пан­ня жi­нок.


- Чого ж ви мов­чи­те? Чо­му нi­чо­го не ка­же­те, не про­си­те… сто­ять нав­ко­лiш­ках, мов по­нi­мi­лi, - з бо­лем та слiзьми за­говорили жiн­ки до чо­ло­вi­кiв.


- Паночку! Згляньте­ся на нас, уже ж ми i так двiс­тi руб­лiв зап­ла­ти­ли. Де ж нам ще три сот­нi узя­ти? - по­чав дiд.


- Про те вам зна­ти… Я вам спер­шу ка­зав: хлоп­цi, так не мо­ж­на. Хо­че­те у ми­ру жи­ти, от вам: го­ро­ди, став… хоч то­пiться в йо­му, для ме­не все рiв­но. За се тiльки око­пай­те ме­нi лiс ро­вом. А ви ме­нi на те що? Як ти­ся­чу да­си, то й око­паємо. Чуєте? Ти­ся­чу руб­лiв за те, що об­не­се­те лiс ся­ким-таким ро­вом? Та за ти­ся­чу руб­лiв вас усiх з ва­ши­ми на­щад­ка­ми ку­пи­ти мож­на! До го­ро­дiв я при­ки­дав ще сот­ню руб­лiв - не бра­ли? I не нуж­но! По­да­вай на­зад го­ро­ди! Не смiй у став­ку ло­ви­ти ри­би! Не хо­че­те? I без вас знайде­мо гра­ба­рiв. На те i гро­ши­ки, що злуп­лю з вас, знай­дуться та­кi, що око­па­ють. Не хо­че­те? Ще не те бу­де. Не те! Во­ди з став­ка не дам! Ко­пай со­бi ко­ло­дя­зi - та й май свою во­ду. Ста­вок мiй i во­да моя!


- Та во­на, па­не, бо­жа, - хтось вир­вав­ся.


- Божа? А ось по­ба­чи­те, чи бо­жа, чи моя? По­ба­чи­те, я по­кажу вам, чия во­на!


- Та що ж, уже ба­чи­ли, - зiтх­нув­ши, мо­вив дiд, ус­та­ючи з ко­лiн. - Усе вже, що бу­ло, ба­чи­ли… А що да­лi бу­де - то гос­подь знає… Хо­дi­мо, хлоп­цi! - i вiн по­ва­гом по­вер­нув вiд ган­ку.


За ним, пох­ню­пив­шись, по­ва­ли­ли дру­гi. Важ­ке та тяж­ке зiт­хан­ня ви­хо­пи­ло­ся з гру­дей чо­ло­вi­кiв; жiн­ки пiд­хо­пи­ли йо­го, по­ли­ва­ючи здав­ле­ни­ми слiзьми, а дiт­во­ра дой­ня­ла за­лив­ним ле­мен­том. Ти­хо та смут­но су­ну­ла гро­ма­да з Дво­ру за ста­рим дi­дом, що, звi­сив­ши го­ло­ву, на­че п'яний, ко­виляв по­пе­ре­ду. Так про­вод­жа­ють по­важ­но­го по­кiй­ни­ка або рiд­нi на смерть при­го­во­ре­но­го ро­ди­ча. Хрис­тя все сто­я­ла ко­ло вiк­на i ди­ви­ла­ся на гро­ма­ду. Во­на чу­ла об­ра­зу i гiр­кий пос­мiх над мо­ло­дою мо­ло­ди­цею, во­на ба­чи­ла ще гiр­шу об­ра­зу над цi­лою гро­ма­дою, її та­ка важ­ка ту­га прой­няла, та­кий жаль увiй­шов у са­ме сер­це, яко­го во­на до­сi нi­ко­ли не звi­ду­ва­ла. Уже лю­ди дав­но скри­ли­ся за го­рою, а їй здається, во­ни сто­ять пе­ред її очи­ма, сто­ять на ко­лiн­ках, пла­чуть, тру­сяться, мо­ляться пе­ред розх­рис­та­ним та не­прибраним Ко­лiс­ни­ком. А вiн ре­го­че з їх мо­лит­ви, їх крев­но­го про­хан­ня… З об­ра­зою ска­за­не сло­во бу­дить йо­го гнiв, на­ли­ває очi кров'ю, i вiн, як звiр лю­тий, гу­кає на увесь двiр, от-от ки­неться, от-от цiл­ком прог­ли­не… I хто ж це? Колiсн­ик, що тор­гу­вав ко­лись м'ясом i гнув­ся i тер­ся пе­ред Руб­цем, зап­ро­ху­ючи над­ба­ви­ти так­су… За що? за ту гни­лу ри­бу, що, не ма­ючи нi­яко­го ва­рун­ку, по­ко­рис­ту­вав­ся бiд­ний чо­ло­вiк пiй­ма­ти з йо­го ста­ву?.. У очах у Хрис­тi по­тем­нi­ло, сон­це ок­ри­ло­ся за яко­юсь хма­рою не­ви­да­ною, пташ­ки пе­рес­та­ли ще­бе­та­ти, щось не­яс­но за­мiсть їх спi­ву за­шу­мi­ло у її ухах, i во­на, пе­рег­нув­шись че­рез вiк­но, зро­ни­ла двi гаряч­их сльози­ни на прис­пу.


- Бiсове хамське код­ло! - мо­вив Ко­лiс­ник, увi­хо­дя­чи у свi­т­ли­цю. - I не ду­мав сер­ди­тись - нiт же роз­сер­ди­ло. I при­несла їх ли­ха го­ди­на! I це все, вид­но, наг­нав їх Ки­ри­ло. Бi­сiв п'яню­га, учо­ра ото, вид­но, хо­див од­пи­ва­ти ми­ро­вої та сьогод­нi i на­вер­нув у двiр сii не­чис­тi. Ориш­ко! Ба­бо! - гу­кав вiн, швен­дя­ючи по свiт­ли­цi.


Оришка прип­ли­га­ла до по­ро­га.


- Де твiй ду­рень? - спи­тав i по­мов­чав. - Не пой­меш? Кири­ло, пи­таю, де?


- Товар, па­ноч­ку, пог­нав на­пу­ва­ти. Та он­де й вiн, - указа­ла Ориш­ка у вiк­но, узд­рiв­ши Ки­ри­ла, що гнав телят­ок та ове­чат вiд во­до­пою.


Христя гля­ну­ла на йо­го - се ж мар'янiвський Ки­ри­ло. Се ж той, що впер­ше од­во­зив її у мiс­то. Пос­та­рiв тiльки тро­хи, по­си­вiв, а на ли­цi мов i тро­хи не пе­ре­мi­нив­ся.


- Се ти, п'яни­це, наг­нав ме­нi сих ди­яво­лiв у двiр? - гук­нув Ко­лiс­ник з вiк­на на Ки­ри­ла.


Той ски­нув шап­ку i, ки­нув­ши то­вар, пi­дiй­шов до вiк­на.


- Яких, па­не, ди­яво­лiв?


- Не знаєш яких? О чор­то­ва во­ро­на, а хит­рi­ший вiд чор­та! - на­ки­нув­ся на йо­го Ко­лiс­ник. - Цi­лу нiч, ма­буть, учо­ра пив мо­го­ри­ча, а сьогод­нi чуть свiт i з дво­ру скрив­ся.


- Та по­бий ме­не бо­же, ко­ли я хоч крап­лю ба­чив! - виправ­лявся Ки­ри­ло. - Во­ни вже з тиж­день, як топцюються­ бi­ля дво­ру. Все пи­та­ють, чи па­на не­має?


- А якої ж ти ли­хої го­ди­ни учо­ра на сло­бо­дi був?


- Та все ж, бач­те, за лiс тур­бу­вав­ся. "Ко­ли б, - ка­жуть, - пан прос­тив нам на­шi про­ви­ни та вер­нув усе, як до спiр­ки бу­ло, то ми б уже i лiс йо­му за сот­ню руб­лiв око­па­ли". - "А що, - ка­жу, - те­пер уже й на­зад, ко­ли по­ба­чи­ли, що не теє… А я ж вам то­дi ка­зав. Пан у нас спра­вед­ли­вий, пан доб­рий. Бе­рiть, дур­нi, що дає, не входьте в спiр­ку, а то ли­хо вам бу­де. Не пос­лу­ха­ли­ся ме­не, от те­пер i пла­тiться". - "Та то все, - од­ка­зу­ють, - на­шi вер­хо­во­ди та­ке роб­лять: пiд­би­ли ж, не слу­хай­те­ся, мов: обiп­рiться усiєю гро­ма­дою. Гро­ма­да, мов, ве­ли­кий чо­ло­вiк. Ми, зна­чить, i пос­лу­ха­ли­ся. А во­но те­пер i ви­хо­дить, що на­шi со­вiт­чи­ки в сто­ро­нi, а ми от­вi­чай. їм, бач, цього i тре­ба бу­ло, щоб

1 ... 123 124 125 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"