Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— Коли тобі стане легше, ми про все поговоримо, — пообіцяв він, і нахилився до мого обличчя так близько, що мої пальці на лівій руці зігнулися від несподіванки, і мені стало боляче.

Мені здалося, що ще секунда і він мене поцілує, а це викликало страх. Тільки не зараз і не тут, тим більше, тому що я не знала, чим це може закінчитися, а раптом він вчинить так само, як це робив Артем? Господи!

— Я! — різко вигукнула, сама від себе такого не чекаючи, і злякалася, що могла розбудити дочку. — Про-бач.

— Не переживай, крихітко, все добре. Ти чого?

— До-по-мо-жи ме-ні тор-кну-ти-ся її, про-шу.

Він піднявся з крісла, притримав Ангеліку і допоміг мені підняти руку, щоб я змогла обійняти маленький клубочок. Я, нарешті, змогла доторкнутися до теплого згорточки і зрозуміла, що знову заплакала. Не могла я інакше реагувати, не могла натішитися, що донечка в безпеці, в надійних руках. Все-таки Бог почув мене, я так молила його, щоб моє янголятко було під захистом, так і вийшло — Ліка найнадійніших руках.

— Не плач, чуєш, не плач. Тепер ніхто не відніме у тебе дитину. Ніхто! Лапочка завжди буде з тобою, розумієш? З нами, тому що я не хочу вас відпускати.

Я глитнула і повільно нахилила голову, щоб знову і знову насолоджуватися донькою, яку хотілося завжди обіймати й цілувати.

— По-ці-лу-єш її за ме-не?

Дамір посміхнувся і, схилившись, поцілував дитину спочатку в чоло, потім — в носик і щічки, і виглядало це так ніжно, немов він торкався чогось священного. Я, сама того не усвідомлюючи, посміхнулася, а потім в області ребер пронизав гострий біль.

— Ох...

— Що? Боляче? — він простягнув руку і натиснув на кнопку виклику лікаря, щоб мені скоріше вкололи знеболювальне. — Потерпи, рідна, зараз лікар прийде.

Я вдячно моргнула і знову подивилася на Ангеліку, яка невдоволено зморщила носика. Головне, її не налякати, а то я зараз і на таке здатна, з таким самопочуттям.

До кабінету увійшов мій лікар, і Дамір пояснив ситуацію, після чого мені відразу ж вкололи знеболювальне і я миттєво почала засипати.

— Поспи, Ліє, а ми пізніше прийдемо до тебе. Поспи.

***

Слава Богу, Ліє ставало краще, і тепер вона могла сидіти і навіть вставати, а вчора з моєю підтримкою вона тримала доньку. Скільки болю і сліз було в її очах, коли вона з жадібністю дивилася на Ангеліку. Здавалося, що вона не зможе відпустити дитину, не зможе нею насолодитися, і я розумів її, адже сам був таким самим. Лії завдали серйозного удару, у неї відняли дочку, заборонили навіть подивитися на неї, тому тепер їй хотілося милуватися Лікою невідривно.

Скільки ж малій довелося натерпітися від цього виродка! Він повністю стер блиск з її очей! Повністю забрав життя з моєї дівчинки. І мене попереду чекав довгий шлях, щоб знову повернути в її душу спокій і умиротворення, повернути щастя і радість в її очі. Я бачив, як вона боїться мене, здригається, варто мені лише доторкнутися або схилитися, і я розумів її переляк. Вона боялася, що я можу вчинити так само, як Шираєв, і неважливо, що до того, ніколи так не поводився, зараз настав той час, коли вона не могла розслабитися. Скрізь і від всього чекала каверзи, тому що її внутрішній світ було повністю зруйновано, розірвано на частини і розтерзано на шмаття. Я розумів, що мені буде нелегко, але головним було, щоб крихітка захотіла жити разом, а з іншими труднощами я обов'язково впораюся. Тільки, якщо вона буде поруч, я з усім впораюся. І може я був егоїстом, але навіть якщо я їй не потрібен, далеко їх не відпущу, бо не хочу пропустити бодай одного дня з життя своєї дочки. Я і так багато пропустив, не знаючи, що Лія вагітна від мене, інакше б давно щось зробив би й забрав би її додому. Та якби я тільки знав! Господи! Якби я тільки знав, що вона мене обдурила, і що їй погано з Шираєвим, давно б забрав її.

Виродок посмів застосувати до неї силу, не просто до дівчини, а до вагітної жінки, яку всі мають захищати і оберігати. Ні, мудак зробив інакше, він все обернув на свою користь, наплював на мораль і вчинив, як остання скотина, знущаючись над слабкими. Цікаво, що тепер він скаже, коли його противником буду я, що він зможе зробити проти сильного мужика. Упевнений, зассить як останній боягуз. Та тільки діватися вже буде нікуди, бо вибору я йому не залишу, як і власне, права на життя.

— Хто зараз в ангарі, крім охорони? — запитав я у Михайла, який сидів за кермом мого авто.

— Два охоронці й Кирило Тімурович.

— Брат теж поїхав? — здивовано підняв погляд на чоловіка, хоча розумів, що Кирило переживав не менше за мене і теж бажав помститися цьому покидьку.

— Так, тільки ось хоч би він його не вбив завчасно, — кивнув Міша, дивлячись на дорогу.

— Буянить?

— Не те слово. Я навіть отетерів, коли побачив такого Кирила Тімуровича.

— Та годі вже. Досить цього офіціозу, Міш! Ти ж нам тепер як брат.

— Даміре Тімуровичу, я не...

— Знову?