Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— Даміре, я ж допомагаю Вам не для того, щоб Ви мене похвалили. Я ж бачу Ваші почуття до Лії Олександрівни, а Лапочка, вона взагалі Ангел.

— Ну ось, тим більше, раз допомагаєш від душі, називай мене Дамір, і брата просто на ім’я. Досить цих культурних промов. Мені зараз, знаєш, зовсім не до цього.

— Ви впевнені, в тому, що збираєтеся робити? — Михайло повернув на трасу, і я побачив на горизонті маленьку смужку призахідного сонця.

— Ось так і Артемко дострибався, його сонце вже зайшло за смугу обрію.

— Я, звичайно, всього не знаю, але, може, не варто так радикально.

— Мішо, ти дійсно всього не знаєш, але є те, чого я цій гниді ніколи не пробачу. Побої — тільки незначна частина того, через що я його ненавиджу.

— Побої-побої... Що? Тобто він і... кхм.

— Так! Тільки не кажи це вголос, мені і так складно усвідомлювати.

— Тоді йому і цього покарання мало.

— Розумієш мене, так? — поставив я риторичне питання і, схопивши з панелі пачку сигарет, дістав одну, прикурюючи. — Треба полишати це діло, доньці явно не сподобається, що татко смердить димом.

— Даміре Тімуровичу, я навіть боюся уявити, що буде, коли до Ангеліки будуть залицятися хлопці.

— Про це я точно поки не думав. Та й не час. Хочу швидше покінчити з усім цим лайном і, нарешті, поїхати до дівчат.

Решту дороги, яка зайняла хвилин десять максимум, ми їхали мовчки, і я постійно розмірковував про те, що трапилося. Думав, що було б, якби Міша послухав мене, як би я далі жив, знаючи, що сам у всьому винен? У голові постійно намагався підібрати слова, які скажу Лії, а ще я хотів дізнатися, що змусило її піти від мене. Якщо раніше думав, що трапилося це з великої любові до Шираєва, то тепер розумів, що вона була чимось налякана, інакше б не наважилася піти до такого мерзотника.

Досі залишалася купа питань без відповідей, але я сподівався, що сьогодні зможу дізнатися хоч щось з того, що мене хвилює. Лію я не турбував щодо цього, поки вона перебувала в лікарні, не міг поставити їй запитання, адже прекрасно розумів, що тема для неї дуже важка. А мала і так була слабка і потребувала моєї підтримки, і я забезпечував її — був поруч стільки, скільки міг. Тільки сьогодні довелося залишити Лі і Лапочку з Валерією Євгенівною і Денисом для підстраховки. Швидше за все це страх за сім'ю, за коханих, і за Лію страх, що вона відчує себе знову самотньою і покинутою. Не міг я допустити такого, не міг дозволити їй думати про це, тому що тепер вона не одна, тепер є донечка, є я, є Кирило і її батьки.

Знаю, що Лії потрібна велика сім'я, вона завжди мріяла про кохання, і тепер я зроблю все, щоб вона відчула це, щоб в нашому житті все було інакше. А ще у мене була цікава пропозиція до Михайла, але озвучити її збирався тільки коли поверну малу додому.

Ми під'їхали до ангара, коли на вулиці вже зовсім стемніло. Тільки зараз я зрозумів, що в мені знову знявся шквал обурення, варто було хоч на секунду згадати, навіщо я сюди приїхав. Зараз у мене було одне бажання: покарати Шираєва за кожну ранку на коханому тілі, за кожне садно, покарати за ножове поранення, і особливо за те, що посмів зґвалтувати мою жінку.

— Ну, що ж, пора, — серйозно сказав я, розуміючи, що в голосі з'явилася злість і сталеві ноти.

Вийшовши з авто, широким кроком пройшов до дверей і рвонувши їх на себе, увійшов у величезний ангар, залитий тьмяним світлом. Праворуч в декількох метрах від входу стояла диба, на якій лежав прив'язаним виродок, що чекав свого покарання. Біля нього знаходилися двоє чоловіків-охоронців, а Кирило стояв до мене впівоберта, трохи далі, в чорних штанах і білій сорочці з засуканими рукавами. Його поза видавала напругу, а щільно стиснуті губи говорили про те, що брат був злий і явно попрацював над мордою Артема. Він раз у раз підносив сигарету до рота, роблячи глибокі затяжки і випускаючи дим в сторону. Чого я не очікував, так це того, що Кирило закурить.

— Що, брате, переживаєш за морду Шираєва? — голосно запитав я, переводячи погляд на Артема, що застогнав від болю.

Було добре видно, що Кирило вже добряче побив нашого гостя, бо його обличчя розпухло, а на тілі виднілися синці.

— Ти знаєш, Даміре, для мене сім'я на першому місці, — почав здалеку Кирило, а потім, відкинувши недопалок, розвернувся до мене обличчям: — Але, на жаль, в сім'ї не завжди всі добрі й чуйні.

— Ти про що? — не розуміючи, до чого хилить брат, перепитав його, подивившись йому в очі.

— Бувають такі родичі, гірше ворога, не чув?

— Докладніше.

— Сьогодні я зрозумів, що не збираюся захищати брата, — серйозно продовжував говорити Кирило, повільно наближаючись до Шираєва.

— Кирило, ти зовсім охренів? — якомога спокійніше, запитав я, досі дивлячись на нього.

— Якщо чесно, я не просто охренів! Познайомся: наш братик, власною персоною, — кивнув він на мерзотника, спопеляючи того поглядом.