Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

«Званому гостю велика честь»

Першим, як і обіцяв, з'явився Микита. Ошатний, у чорному костюмі, білій сорочці, без краватки. Серце звично пропустило удар, а потім шалено забилося, та варто було Микиті переступити поріг, як воно відразу вгамувалося.

-З днем народження! - пробаритонив мер, торкнувшись губами щоки Степанії.

-Дякую, Микито!

-Гарна сукня! Тобі личить, - мер повісив чорне кашемірове пальто на вішалку, полоснувши по господині захопленим поглядом. Бурштинові очі спалахнули вогнем, але лише на мить, - покрутись, будь ласка!

Іменинниця відступила на крок і покрутилася. Микита присвиснув.

-Нічого собі! Боюся, сьогодні мені доведеться попітніти, щоб утримати всіх у вузді, - він усміхнувся куточками губ.

-Дякую! - відповіла Свирянка, зашарівшись від компліменту, - ти так і не розповів, як це робиш?

-Завтра, - пообіцяв він, - постав мене першим у список, все розповім, якраз вихідний.

-Домовилися! Ну, проходь? - хвилюючись, вп'яте за хвилину, поправила сукню.

-Почекай, я з подарунком! - мер простяг їй величезний пакунок.

-Що це? Картина? - пакунок був великий, Стьопка насилу втримала його в руках.

-Картина. Так, віддай-но назад, вона тяжка! Ходімо, я віднесу сам.

У вітальні Микита спер картину об диван, а господиня почала її трепетно ​​розгортати. На полотні була зображена… сама іменинниця! На білому фоні коричнево-вогняними штрихами красувалося її обличчя.

-Невже це я? - похитала недовірливо головою, - не може бути, адже я навіть на фото погано виходжу... Хто це малював?

-Я…

-Ти?! Я… я не знала, що ти малюєш! Причому, так... талановито!

-Я не малюю, так, балуюся іноді. Це перша картина, яка мені сподобалася настільки, щоб її подарувати.

-У тебе, безперечно, талант… - повторила захоплено, не в силах відірватися від свого обличчя. Воно манило, несло в собі загадку і дарувало обіцянку… «Невже я так виглядаю зі сторони?»

-Це ти мене надихнула, - щось у його голосі змусило серце пуститися в танок, але лише на мить, мер знову взяв під залізний контроль емоції, відкашлявшись.

-От тільки, я сумна тут, - заговорила, щоб згладити незручну паузу, провівши пальцем по портрету.

-Я запам'ятав тебе такою із першої зустрічі. Ти сиділа у приймальні, а коли я зайшов, підняла на мене свої неймовірні очі… І вбила наповал! Ледве встояв, - останнє промовив хрипко і зі сміхом. Степанія відірвалася від картини і подивилася на нього. І сама ледве встояла…

Погляд медових очей пробрав до кісток, розплавивши шкіру та закип'ятив кров. Вона піднялася на ноги, відступила на крок і звалилася на диван. Але знову з почуттями стався кульбіт: як накотило, так і відступило. Секундне бажання пішло, залишивши після себе піт на лобі.

-Вибач! Ти така гарна, насилу стримуюсь, - Микита присів перед нею навпочіпки і поцілував руку, - все, тримаю себе в руках, чесне слово!

-Як ти це робиш?!

-Довго розповідати. Скажу лише, що твоя реакція на нас, а наша на тебе базується на запахах. А я можу  іх контролювати. Всього лише…

-Всього лише?!

-Докладніше розповім завтра, - нагадав і потягнув за руку, піднімаючи на ноги, - так, де вішатимемо картину?

-Давай на цій стіні, питиму каву біля каміна і милуватися. Що скажеш?

-Згоден, тут їй і місце. Цвяхи та молоток є?

-Не треба, Єгорич потім повісить. Правда, Єгорич?

-Буде виконано, панночко! – одразу відповів охоронець.

-Єгорич, це хто? Охоронець дому?

-Так, ти про них знаєш?

-Бабуся розповідала, знаю трохи, - знизав плечима.

-До речі, вона коли буде?

-Вони з батьком прийдуть вчасно. І не хвилюйся, він поводитиметься спокійно!

-Що, ведмедика вдома залишить? – засміялася жінка.

-Типу того, - через бороду посмішка мера здавалася скупою.

-До речі, Микито, дякую за букет. Звідки нарциси? І як ти здогадався, що вони мої улюблені?

-Я не знав, що улюблені. Просто вони і мої улюблені. А де дістав, розкажу завтра!

-Ох це завтра! - господиня закотила очі.

«Добрий гість хазяїну приємний»

Наступним прибув водяник. Стьопка відчинила двері, щоб одразу опинитися у його обіймах. Мітя, як завжди стрімко-обережно притяг її до себе і поцілував у губи. Поцілунок був швидким, але власним. Ноги дівочі підігнулися, але чоловік утримав її, обійнявши за талію.

-Скучив... - прошепотів прямо в її рот, - мало не збожеволів, поки дочекався! -  і ще кілька разів поцілував у губи.

-Привіт... - прошепотіла у відповідь, мліючи від його рук і губ, дозволивши собі на мить забутися. Мітіна рука погладила оголену спину і Степанія ледь не застогнала.