Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Ми мирно їдемо вздовж моря, а я пригадую другий концерт за мир — той, що затівався в Англії. Бо тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого була тільки війна. Концерт закликав до єдиної любові, і ми брали по два долари за «сектор згуртованості», по п’ять за «сектор любові» і по вісім за «сектор миру» — на випадок, якщо на концерт надумають прийти обпечені на сонці білі чоловіки та жінки, яким на це вистачить сміливості (хоча ми розуміли, що цього ніколи не станеться). Обпечений білий мен не хоче миру — він хоче, щоб Ямайка стала п’ятдесят першим штатом США; чорт, він би ще більше волів, щоб вона стала просто колонією.

Концерт ми проводимо, бо байдуже — «зелений» ти чи «жовтогарячий», але в нас досі є місця, де навіть нужників немає, а наші діти виживають — під палицями, камінням і кулями — лише для того, щоб потім померти від ковтка брудної води. Концерт ми проводимо, бо кожен третій тут не має роботи, і не тільки в гето. Концерт ми проводимо, бо Вавилон уже геть нас замучив.

Співак повернувся, але видно, що він змінився. Якщо раніше він кидався обійматися ще навіть не глянувши на тебе, то тепер він секунду-другу чекає й киває головою або мовчки усміхається, тримаючись за підборіддя. Раніше він закінчував твою фразу, а тепер чекає, поки її закінчиш ти, і, нічого не кажучи, дивиться прямо крізь тебе. Та зрозумій же ти: я не маю нічого спільного з З грудня 1976 року, — але я знаю, що він тепер спить з одним розплющеним оком.

Ми з Тоні Паваротті віддаляємося від моря і повертаємо до Каналу Мак-Ґрегора.

Концерт. Сімдесят шостого року я на Концерт за мир не потрапив. Зате війну після нього і побачив, і відчув сповна. А ось на концерті 22 квітня я був. Навіть більше — стояв на сцені. Дивився, як Сіаґа та Менлі утворюють руками над головою Співака «купол». Люди завжди вишукують знаки й чудеса, хоча знаки не означають нічого, а в чудесах немає нічого чудесного. Однак чоловік, якого я не забуду ніколи, — це Тош. Спочатку мені здавалося, що він чхати хотів на цей наш концерт. Чоловік мав просто талант морочити голову, та зрештою я його розкусив. Та навіть коли розкусив і вирішив, що між нами налагодилося порозуміння, він все ’дно поводився як трохи причмелений, — може, тому, що, на відміну від інших двох учасників гурту, більше знався з Вавилоном, особливо з вавилонською поліцією. Всього за місяць до повернення Співака, Тоша в аеропорту затримав митник і дуже довго його там тримав. І ось що цей офіцер прошепотів йому на вухо: «Я шукаю лише привід, щоб пришити тобі розстрільну статтю». Я не дуже й хотів залучати Тоша, бо такі люди не чутливі до позитивних вібрацій. Це Співак хотів його участі й переконав його приїхати. Я в сімейні справи свого носа не пхаю. Минув уже майже місяць, а я Тоша згадую й досі. Він став тим, завдяки кому ту подію запам’ятають назавжди. Перед самісіньким виступом він сказав, що грати на цьому бомбоклатському концерті не буде; бо кожен, хто до нього причетний, все одно до його кінця не доживе. І от спекотного вечора він виходить на сцену — весь у чорному з голови до п’ят, мов якийсь чинуша чи пов’язаний із ЦРУ раста. І перше, що робить, це вимагає від оператора вимкнути бомбоклатську камеру. «Чи володіє слово „звук“ силою, здатною зламати бар’єри гноблення, побороти беззаконня й утвердити рівність? Нині ви маєте систему, або шитстему, що складалася і керувала цією країною дуже довго, протягом століть. Ось уже чотири сотні років ви живете за вказівкою господарів, і чорні відчувають свою неповноцінність, а брунатні та білі — свою перевагу, і вони правлять у цій маленькій чорній країні, як їм заманеться, дуже, дуже довго. Але ось прийшов я — із Землетрусом, Блискавкою та Громом, щоб зламати ці бар’єри гноблення, побороти беззаконня й утвердити рівність між смиренними чорними людьми!»

Я закляк, оглушений цією промовою, як мале хлопчисько. Навіть з растаманською вібрацією, якою наскрізь просякла моя голова, я ніколи не замислювався над долею чорних, навіть коли проїжджав повз іще уцілілі плантації. Останнім, що сказав Тош, було: «Якщо ви хочете податися на небеса — справа ваша, а я затримаюся тут на мільярд років». А потім по сцені п’яним цапом почав стрибати Мік Джаґґер, вдаючи з себе бозна яке цабе.

Ми з Тоні Паваротті їдемо вниз дорогою. На скільки хвилин ми вже запізнюємося? Я почуваюся так, ніби задрімав, а коли прокинувся, літак усе ще був у повітрі. Тоні Паваротті не говорить ні слова.

— Ми вже повернули до Каналу Мак-Ґрегора?

Він, пригадую, кивнув. Либонь я просто втомився. Встановлювати справедливість — тяжка праця. Тяжча, ніж чинити злочин. Від Каналу Мак-Ґрегора завжди несе лайном — через фабричні відходи. Проте тут живуть люди, і два дні тому я надіслав їм повідомлення, що до нашого приїзду їм лучче злиняти. А потім, коли ми поїдемо, вони зможуть повернутися.

Поліція нікого з тих вилупків шукати й не збиралася, а ось я — так. Два роки я дивився і чекав. Дивився, як вони розповзаються по норах, як гади, і чекав, коли повернеться Співак, щоб узятися за них по-справжньому. Один з них сховався в Джунглях, і в цьому винувата його мати. Чорт би забрав їх і їхню материнську любов. Скільки ж убивць жінок перед смертю згадують День матері! Тож матуся понад рік ховала свого синочка в шафі, і сама з ним мучилася. Звали його Леґґо Біст, і він сидів там навпочіпки понад рік — серед хлібних крихт, тарганів, сиру і мишей. Вилазив ті’ки ночами, ніби справжнє його ім’я — граф Дракула. Малий вилупок так і не втямив, що як хочеш сховатися на виду, то не будь дурнем і скажи матері купити тобі кокаїну На нього мене вивів Джосі.

Сьома сорок п’ять ранку. Вавилон ще спить — як завжди, коли діло доходить до справедливості. Я посилаю звісточку, що тим малим гаденям пора зайнятися. От пришелепок. Я посилаю двох, щоб його витягли з шафи й доставили до мене разом з матір’ю. Чую, як мати кричить: «Там ніко’о нема!», хоча її ніхто ні про що не питає. Господи Боже, жінки такі дурні, їх приводять до мене, до воріт. Вилупок моргає від