Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

— І? — дорогою від нетерпіння хмикаю. Здається, здогадуюся, “хто” стряслося, можу й помилятися. 

Даша дівчинка самостійна, вперше звертається за допомогою, а я своїх людей не кидаю.

Ситуація Шрама згадується, піднімаючи злість до горла.

— Андрію Миколайовичу, — нервово поправляє окуляри, поки я притримую двері кабінету. — Я вас дуже прошу поговорити з цими аборигенами, — серцем випалює й одразу осікається. — Вибачте, з бандитами, ой, тобто з цими двома амбалами, що до нас приходили, вони мені проходу не дають. Я розумію, що зараз залицятися до жінки потрібно креативно, але не фалоси ж із червоним із бантиком в офіс надсилати.

Червоніє до кінчиків вух, очі відводить, показавши на губах ледь помітну усмішку. 

— Ти про Яра та Артема? — уточнюю, щоб не ржати. Ініціативу Яра і креативність Артема ні з чим не переплутаєш.

— Саме так! — надихається. — Я культурно сказала — не розуміють. Уже сварилася — толку нуль! — присідає на край стільчика, нервово смикаючи ґудзик на кофтині. — Носороги стурбовані... — тихо додає.

Носороги їм дуже пасують, а те що лізуть до дівчинки — погано.

— Добре, я розберуся. Ще щось? 

— Ні. З документами ми вчора все зробили. Я сьогодні поїду до нових постачальників залагодити останні деталі.

Дівчина стає на себе схожою, навіть розслабляється трохи, а я про себе зазначаю, що треба любителям фалоса добре пояснити, щоб до моєї секретарки не чіплялися. 

Поки я душу на шматки рвав від зради, вона все тримала в їжакових рукавицях. І постачальників нормальних знайшла, не тих, що Костя пропонував.

Прошу пацанів побути сьогодні з Дашею, адже може бути, що вони ще дорогою з Яром і Артемом зустрічаються. Якраз чекаю від них хороших новин. Не хочеться дівчинку підставляти, вона й так уся на нервах. Працівники мені здорові потрібні, тим паче Даша. 

Завмираю біля дверей кімнати Тані. Я не звик стукати, хіба що носком туфель, але цього разу рука сама в кулак стискається.

— Заходь, — чую після мого невиразного стуку. Побачивши мене, розпатлана Таня очі розміром із блюдця робить, губки підтискає, і погляд такий, наче ось-ось в атаку піде. — Невже ти стукати навчився? — невдоволено фиркає.

— Іноді, — роблю крок до неї. У халатику, напевно, душ приймала.

— Знову трахнути прийшов і втекти, як злочинець? — заправляє краї тканини, ніби це мене зможе зупинити.

Ммм, як цікаво?

— З якого приводу зубки показуємо? — насуваюся темною хмарою на жінку.

— А що? Не можна?

 — Я поговорити прийшов, — не хочу злити ще більше, адже поговорити нам таки треба. 

— А я не хочу говорити! — хмикає.

Стискаю зуби до скрипу, невдоволено роздивляючись жінку. Вона й зараз до смерті вродлива й сексуальна з червоними щоками та надутими губками. 

Не реагує. Фиркає і зникає у ванній кімнаті, голосно грюкнувши дверима.

— Бля, що за... — ржу. 

Можу зайти легко, тільки налякати не хочу, мені це не треба. Тому відступаю. Розвертаюся і покидаю маленьку фортецю Тані. Що ж, наступного разу.