Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Тут, вдома, ця боротьба досяжна й виграшна, бо за іронією долі чи, можливо, на жаль, упродовж тривалого часу на галузь сильно ніхто не насідав, особливо упродовж останніх двох десятиліть двопартійної підтримки «енергетичної незалежності». Америка справді як сир у нафті й газі катається — ура, ура, ура, хай живе Америка! Але одночасно з тим американським нафтогазовим компаніям дозволено завдавати геополітичної та екологічної шкоди як вдома, так і в усьому світі. Тобто почати виправляти все до біса просто, завдання не потребує неймовірних надзвичайних зусиль.

Для початку компаніям треба повністю розкрити всі їхні платежі урядам і урядовим суб’єктам. Навіть Конгрес США, який відпрацював половину свого терміну, не так давно, в 2016 році, в це вірив. Коли американські нафтогазові компанії підривають цілі зовнішньої політики США за кордоном — бурять в російській Арктиці після анексії Криму, або ж самотужки фінансують хижих пожиттєвих диктаторів у Центральній Африці, або домовляються про незалежні угоди з іракським Курдистаном, щоб зруйнувати єдиний національний уряд Іраку, цілісність якого (на той момент!) намагаються вберегти американські солдати, — то вдома їх мають серйозно за це карати. Коли б ішлося про несумлінну країну-конкурентку, яка весь світ перевертає догори дриґом, нормальному американському уряду слід було б щонайменше накласти на неї санкції, якщо не очолити міжнародні зусилля світу зі стримування такої поведінки. А коли таке не країна робить, а розташовані у США багатонаціональні нафтові корпорації, то Сполученим Штатам слід щонайменше покарати ці компанії, чи навіть заблокувати їхню діяльність, щоб бути певними, що американська нафта не провадить паралельну офіційній зовнішню політику країни, за яку мають розплачуватися наші військові, розвідка, дипломати, і, можливо, навіть розплачуватися своїми життями. І тут не треба винаходити колеса. Коли іноземні компанії або інші країни хочуть придбати в Сполучених Штатах активи, які становлять для нас як для країни потенційну стратегічну цінність, ці потенційні придбання проходять сувору перевірку на найвищому рівні, який зветься Комітетом з іноземних інвестицій США. Зарубіжні угоди великих американських нафтовиків можуть бути предметом паралельного процесу з паралельних причин. Якщо вони провадитимуть власну зовнішню політику, індиферентну або навіть ворожу американським національним інтересам, і якщо вдаватимуться до дій, які глибоко впливатимуть на уряди іноземних країн, їхні угоди також треба перевіряти так само ретельно, як ми перевіряємо закордонні країни.

Справа в тому, передовсім, що прийшов час найбільш прибутковій, найбільш безрозсудній і найбільш руйнівній індустрії на землі платити за те, що вона робить. Коли близиться кінець світу і кліматична криза насувається, як Годзилла на центр Токіо, податкові субсидії США для видобувників нафти й газу —практичне безумство. Як і пожертви «натурою» у форматі надання компаніям дозволу бурити на федеральних землях. Що, бракує приватних ферм, щоб вбивати корів і дурити землевласників? Національні пам’ятки вам також треба бурити?

Вугілля — мертве. Так само мертве, як китовий жир, гас та інші джерела палива, без яких, як ми колись вірили, нам не вижити. Нафта й газ — також мертві, ось лише поки що не виглядають так, ніби їм зле. Робочі місця в цих галузях мусять перетворитися і перетворяться на робочі місця в інших галузях, що, поза сумнівом, буде болісним перетворенням. Але від цього болітиме менше, ніж від шкоди, якої завдасть галузь, якщо дозволити їй нічого не змінювати. З пришвидшенням темпів підняття світового океану і глобальним потеплінням найбільшим лихом не без добра за всю історію лих є той факт, що нові робочі місця і нові сфери виробництва можуть виникати з потреби прибрати сміття за промисловістю, щоб у такий спосіб вберегти нас від уже завданої нею шкоди.

Нафтогазова промисловість спонукає нас рухатися швидше назустріч руйнації на кількох рівнях: геополітичного балансу, управління, екологічної безпеки й кліматичного апокаліпсису. Демократична підзвітність, протидія і контроль з боку уряду — це шляхи, щоб це подолати, єдино можливі шляхи. Демократія, як завжди, лишається нашою останньою надією. Тобто нині, як ніколи, нам потрібно берегти і захищати наші демократичні інституції від впливу галузі, прогнилої антидемократичної потвори, яку ця галузь підгодовує в Росії, а також від згубних інстинктів самозбереження, які беруть гору в часи нестабільності й хаосу.

І так, серед нас є супергерої, які пожвавлюють перебіг подій, надихають і доводять, що те, що нам здавалося неможливим, насправді зробити можна. У цій історії це оклахомські вчителі, більшість з яких виборці Республіканської партії, які настільки розлютилися, що знесли дах найбільш пронизаному галузевим впливом уряду штату з усіх штатів Америки. Коли вони скандували «Ось як виглядає демократія», то привертали увагу решти нас, щоб ми розуміли й усвідомлювали важливість того, що вони відстояли у своєму штаті. Це — борці за гласність, технократичні антикорупційні зануди, які з’ясували, що відстеження, куди йдуть гроші, не лише розплутує кримінальні схеми, а й відстежує до самих витоків корупцію і грандіозні крадіжки клептократії. Це журналісти в різних куточках світу, які роблять важку й небезпечну роботу, розповідаючи історію корупції і нафтогазових пограбувань. Це такі опозиційні активісти, як Алєксєй Навальний і розстріляний Боріс Нємцов, які не просто протистояли путінському уряду: вони викрили таємне багатство урядовців, масовий грабунок російського народу, який, імовірно, зробив Путіна найбагатшою людиною на землі, а його бандитизм — страшною світовою загрозою.

Стримування — це невелика консервативна відповідь на наявну проблему: демократично обґрунтоване, втілене в життя урядом наполегливе стримування. Це єдиний спосіб боротьби із залежністю галузі від корупції і загарбництва. Питання не в тому, чи можливо це зробити; це можливо. Питання в тому, чи вистачить у нас цілеспрямованості й наполегливості, щоб справді це зробити. Могутні вороги ведуть потужні, складні баталії. Але не можна виграти, якщо не граєш, а на кону цього протистояння — те, що мусить надихати: демократія або виграє, або зникає. Це повинно бути проривом.

Подяки

Дякую великому і доброму Марку Звоніцеру, без якого не було б цієї книги. Дякую Лорі Лісс за те, що, всупереч моєму здоровому глузду, вмовила мене на це. Дякую усьому видавництву «Кроун», особливо Рейчел Клайман, Джилліан Блейк, Захарі Філіпс, Девіду Дрейку, Пенні Саймон, Меліссі Еснер та Енслі Роснер. І значно більше, ніж звичайна подяка, чудовій команді «Шоу Рейчел Меддоу», зокрема Корі Гнаццо та Келсі Десідеріо, за їхнє безмежне терпіння. Присягаюся, більше