Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

- Сімейні обставини, – відповіла за нього Лєра.

Дві одногрупниці зацікавлено переглянулися.

- Окремо, - нагрубив Влад. - А то знову собі щось надумаєте.

- Люди кажуть, у Гронської знайшли наркотики під ліжком. Це правда? - не стрималася Лоліта.

- Хто каже? - різко повернувся він.

- Усі кажуть. Деякі навіть особисто бачили.

- Тобі обговорити більше нічого?! - Влад підвищив голос, чим привернув увагу інших.

Марія Іванівна, котра, здавалося, заснула зі своїми монологами, зараз прокинулася.

- Немировський, Сенцова, зараз гуляти підете!

Обидва відразу замовкли.

Краєм вуха Влад почув Мирославу, що штовхнула подругу в бік.

- Лол, досить їх діставати. На тій тусовці всякого вистачило, напевно, випадково до неї потрапило. До того ж навряд чи вона має до цього якесь відношення.

- Ти знаєш, які в неї стосунки з Костею Островським? Так що має, причому найпряміше.

Переживши три пари, брат і сестра повернулися в гуртожиток. Лєра пішла до себе в кімнату, Влад - до себе. Переодягнувся, взяв телефон, навушники та зарядку, знаючи, що йде надовго. Його погляд знову впав на подушку. Після тих листів у нього з'явилася погана звичка заглядати туди щоразу і нічого не знаходити. Він підняв подушку, але там було порожньо. Його це вже не тішило, невідомість тиснула на мозок, змушувала боятися і сумніватися. І найголовніше - він не знав, навіщо вони це роблять. Що їм потрібно і як це припинити? У них, безумовно, мають бути свої умови, і в разі, якщо він їх не виконає, це потрапить у поліцію.

Він схопив маленький блокнот зі столу, вирвав аркуш і написав "Що тобі треба"?

Сховав під подушку і видихнув. Це точно не кінець, одного разу ця людина знову повернеться, тільки він не знав коли. Залишити увімкнену камеру на телефоні було б нерозумно, бо з моменту останнього листа минуло кілька днів. Чекати можна ще дуже довго.

Стукіт у двері розірвав тишу, і до кімнати заглянув Денис, його очі блукали приміщенням, наче шукаючи щось.

- Костян де? - запитав він здавленим голосом.

- Давно його не бачив.

- Покуримо?

- Ну, ходімо, - неохоче погодився Влад і взяв цигарки.

Вони зайшли на порожню кухню, де кипіла чиясь каструля, з якої виривалася тонка смужка пари. Хлопці обперлися об старе підвіконня, закурили й замовкли, спостерігаючи, як дим, змішуючись із парою, повільно підіймається до стелі.

- Звідки ти дізнався, де ми живемо? - заговорив Влад.

- А? - Денис звів брови. Його рука мимоволі стиснула цигарку, а попіл м’яко впав на підлогу.

Попри дурне запитання та час, коли можна щось вигадати, Влад дозволив собі повторити.

- Ти привіз нас додому, не запитавши адреси. Ніхто її не знає.

- Марк казав, - відповів він, явно того не бажаючи. - Ми з ним якраз проїжджали повз, він ще посміявся, мовляв, глянь, у якій дірі Лєрка живе.

- Мені здавалося, Марк не розповідатиме таке про свою дівчину друзям. Йому важлива її репутація.

- Це дивлячись із якими друзями. Я бачив його п'яним: він сміявся і жартував. Хто ще міг таке бачити? Це з колегами він статуя, а буває... чуваче, якщо ти бачиш його веселим, значить, у цьому світі можливе і все інше. Ти до чого це запитав?

- Багато лайна всякого відбувається, не знаю, що й думати, - почав Влад. - Спочатку погрожували матері, потім отруїли...

- Давно вже час, - Денис видихнув хмару диму.

- Чуєш! - сіпнувся Влад. - За базаром слідкуй.

- Я слідкую, а ти? Слідкуєш за мамкою, яка мало рідну доньку не продала?

- Не зрозумів...

- А ти думав, чому Лєра втекла? Мамка її як борг дружкам своїм віддала.

Влад застиг із цигаркою біля рота. Дивна інформація, а найжахливіше, що Лєра й виду не подала.

- Вона просила мені не казати, - дійшло до нього.

Денис кивнув, а Влад точно вирішив, що промовчить. Не буде лізти до Лєри з розпитуванням, він просто забуде, але до матері її більше не візьме.

Невдовзі він повернувся в кімнату до сестри, яка, переодягнувшись у домашні шорти й майку, сиділа за столом і робила домашнє завдання. Вона попросила нагадати про пательню плову і знову занурилася в роботу. Щойно Влад сів навпроти, до них зайшов Коля, якого вони не бачили близько доби. Одночасно повернули голови й помітили його злегка побите обличчя.

- Колю! - Лєра несподівано кинулася йому на шию. - Ти де був? Що сталося?

На це не було жодного розумного пояснення, хотів би він промовчати, а тут ще Влад зі своїм запитанням:

- Кому морду бити? Я готовий.

- Не треба нікого бити, - видихнув Коля.

Він сів на ліжко, а поруч із ним Лєра, завбачливо схопивши аптечку.