Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Масивна крижана брила вмурована в арку були своєрідним саркофагом для істоти, у зовнішньому вигляді якої я знову безпомилково впізнав Ктулху — вигаданого Лавкрафтом стародавнього чудовиська, що став реальністю в цьому світі. 

— І що тепер? — озвучив я питання, котре висіло в повітрі.

— Пропоную всім відійти, — прогарчав здоровань, — зараз я гарненько розкручу свою булаву і з усієї сили вдарю по брилі, а потім ми знищимо поховану в середині тварюку. Гадаю, що тепер і так зрозуміло, про кого йшлося в сувої.

— Не поспішай, Ведмідь, — промовила Алія, — ми не знаємо, на що вона здатна, можливо, наймудріше — це залишити все як є, невідомо скільки років ця істота тут спочиває.

— Залишити, усе як є, вже не вийде, — безапеляційно промовив Леворд, вказуючи на глибоку тріщину на брилі, якої ще удар серця назад  не було. — Але спочатку, проникнемо в його свідомість. Алія, гадаю, ми достатньо запасли порошку під час тренувань Тана. Підготуй руни ментального посилення, а я поки призову Дангора. Зараз нам знадобиться кожна крихта ментальної сили, не хочеться, аби повторилася ситуація з гнорлом, коли ми зовсім трохи його не дотиснули. У мене, хоча й залишається зв’язок, навіть після вашої смерті, але він не настільки сильний, як із живими.

Здається ніхто з моїх друзів і гадки не має з ким нам доведеться зараз зіштовхнутись. Якщо в розповідях Говарда є, хоча б десята частка правди, тоді істота, що дрімає у крижаній в'язниці, володіє небачуваною у цьому світі ментальною силою. І це саме її відлуння ми відчували на собі всю дорогу. Та й наше божевілля, впевнений, є справою його рук. Не варто пробуджувати цю істоту, ой не варто.

— Леворде,  — гукаю я альбіноса. — Цю істоту вже було описано одним із жителів мого світу. Тільки в нас його тексти піднесені, як казки, адже  там, звідки я родом, не існує магії, як і магів, за винятком шарлатанів, які наживаються на довірливих людях. 

Так от, у цих книжках розповідається про небувалу силу замурованої  тут істоти, причому не тільки ментальну. Я не думаю, що нас достатньо, аби протистояти йому. Потрібно якомога швидше вибиратися звідси, аби встигнути попередити аймаларців і повернутись із цілим військом, інакше загинемо даремно.

— Юначе, не поспішайте всіх нас ховати, та й куди ви зібралися йти?  Вирішили повернутися назад? І як накажете прориватися через натовпи шаргів?

Мовчите? У нас тепер тільки один шлях. Я впевнений, що шарги, які оточили гору, зібралися тут саме через цю тварюку, і будемо сподіватися, що з її смертю вони покинуть це місце.

Леворд відійшов від крижаної брили й піднявши руки вгору, почав бурмотіти чергову тарабарщину під ніс.

— Віват, суїцидникам, — підійшовши, весело привітав нас Дангор і подивившись на руни, які закінчувала виводити Алія, продовжив:

— Ще одного в команду до себе візьмете? — Після призову, Леворд коротко оповів лікареві події, що відбулися з нами, тож лікар не упустив свого шансу підколоти всіх нас.

— Можете підходити, — промовила Алія.

Навколо крижаної брили було накреслено шість великих рун, з’єднаних між собою безліччю дрібних. Ми розмістилися в центрі великих рун і увійшовши в режим споглядання, спробували сконцентруватися на істоті вмурованої в лід.

Хвилини йшли одна за одною, але нічого не відбувалося. Я просто сидів і дивився перед собою. Не було ні кружляння голови, що спостерігалося минулого разу, ні шепоту таємничих голосів, абсолютно нічого.

— Леворде, нам не пробитися, — розчаровано промовила Алія. — Судячи з усього, лід слугує непоганим бар’єром.

Але альбінос залишив слова магеси без відповіді й заплющивши очі, почав напружено про щось думати. Попри холод, що панував навколо, його лоб дуже швидко покрився краплями поту, а на шиї, від надмірної напруги, проступили вени.

— Аліє, у тебе ще залишився порошок? — різко підхоплюючись, вигукнув Леворд.

— Вистачить, щоб заново накреслити половину з наявних рун, — відповіла магеса.

— Чудово, тоді йди сюди й ти, Тан, теж давай до нас.

Обравши відносно рівний майданчик, альбінос древком списа почав виводити на снігу якісь візерунки.

— Алія, пам’ятаєш зал останнього хранителя в нульовому підземеллі. Там ще в центрі височіла масивна колона, навколо якої було сім інших колон меншого розміру. Я тільки зараз згадав, на кого була схожа істота, висічена на ній.

Дівчина на кілька хвилин задумалась, а потім із жалем промовила:

— І як таке можна було забути, та ж вони, й справді, дуже схожі. Точно така сама голова, щупальця, крила, хіба що тіло — цей виглядає підтягнутим, наче  атлет, а в істоти, висіченої на колоні, було таке черево, що парочка толганів поміститься.

— Тоді може пригадаєш, що було висічено на інших семи колонах?

— Зображення хижих істот, які вишкіривши пащі дивилися в сторону тієї потвори, а ще  під її ногами було розміщено сім рун. То ти хочеш замінити вже наявні руни на них? Але тоді нам не вистачить порошку.

— Ні, Алію, я хочу, аби ти нанесла їх на цю крижану брилу. Вони можуть бути невеликого розміру, головне, аби порошку залишилося на ще одну руну, яку потрібно буде вплести в уже накреслені візерунки на снігу.

— Ти збираєшся призвати когось із хлопців?

— Так, причому обох.

— Але тоді потрібно дві руни.

— Ні, ви проникнете в його свідомість без мене.

Алія здивовано замовкла, але вже за декілька ударів серця на її обличчі відобразилось розуміння.

— Думаєш монгри, за допомогою яких ти зумів нас призвати у цей світ і ті істоти, що висічені на колонах, мають якийсь зв’язок?

— Так, адже для вашого призову підходив не всякий монгр. І тут справа була не лише у його ранзі та класі. Алію, пам'ятаєш скільки ми  відбракували міфічних, перш ніж я зміг призвати Рааля?

— З два десятки, не менше. Ми тоді ще змогли зібрати повний комплект іменної броні Дангору та Варлаксу. 

— Тож, бо й воно, але вийшло в нас призвати Рааля, тільки після вбивства іменного монгра, усього лише незвичного класу. І був він такий верткий, прям як наш малий, а крові скільки випив. Так от, зараз ми  перевіримо мою теорію.