Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Анжеліка не лінується роззявити свого акурутного ротика, ахнувши від звістки:

— Один диван? Серйозно?!

Прокашлююсь, пригальмувавши свою усмішку, що ось-ось мала б сформуватися на моїх вустах.

— Саме так. Вибач, проте ти сама напросилась на прихисток.

Зеленоока роззирається невеличкою верандою, немов ревізор, котрий причіпливо перевіряє приміщення на належне дотримання норм безпеки.

— Оу... Що ж. Як сама, то сама. Тепер маю відповідати за свої слова та спати з тобою на одному дивані, — так і пахне від неї кокетством. А на додачу, щойно переступивши поріг, скидає своє пальто й так повільно це робить, що її рухи змахують на еротичний танець.

Підхоплюю ззаду те пальто, щоб почепити на вішак, мимовільно усміхнувшись і зіщулившись. Бентежні думки розпливаються калюжкою в моїй уяві. Ліка сказала, що не покине Даниленка, але... Може, це певне покарання мені? Може вона хоче, щоб я так думав і палав від ревнощів? Інакше б чи приїхала вона у Львів? Чи ось так би зі мною гуляла, як колись давно — вдвох, під туманними зорями? Чи змогла б вона в міру своїх моральних цінностей та принципів ось так набитися в гості до одинокого чоловіка? Ще й на ніч. І змиритись з тим, що знову, як і колись, нам доведеться ділите одне спальне місце й над цим ще завуальовано сміятись, чи була б здатна вона, якби і далі лишалась вірною Харитону? Ліка далеко не легковажна та не криводушна, щоб виробляти подібне.

Вирішую думати, що це моя дівчинка навмисно вигадала. Певно, до Харитона почуттів ніяких, крім огиди, в  її серце нема. А мене вона дражнить. Спостерігає за моїми реакціями. І трохи кепкує. Втім вона зі мною за своїм бажанням — це найголовніше. І тепер мене мучить питання. Можливо, вона й від Харитона вже назавжди пішла? Встигла подати на розлучення? От тільки мене у невідомості лишає, щоб я тримав себе у руках. Думаю, моя ангельська розуміє, що якщо вона вже вільна — то я зроблю все, щоб це змінити й зробити її своєю. А їй, вірогідно, треба час, щоб оновити життя. Не факт, звісно, що рішення про розлучення Лікою прийняте остаточне і треба ще спитати у Марфи про таку ймовірність, але мені б хотілось, щоб все так і було.

Та щоб там не було у дівочих намірах, а я ухвалюю рішення, бути вищим за все. Чи випробовує мене Ліка на стійкість, чи щира зі мною, як ніколи — як чоловік не можу знехтувати межами пристойності в будь-якому випадку. І тому, зачинивши себе з панянкою у будинку вдвох, поспішаю втішити свою гостю:

— Насправді, у будинку всього лиш один диван, але ще є розкладне крісло. Тож..

— Тож що? Ти мене хочеш розчарувати й сказати, що я подолала сотні кілометрів; натерла п'яти, поки тими бруківками Львова швендяла; мерзла під відкритим, вечірнім небом і взагалі витрачала з тобою час — дарма? Спати ми будемо порізно? — лунає дивний жартівливий докір і тепер отетеріти доводиться мені.

— Ти ж моя гостя, а гостям завжди все найкраще. Таким чином тобі перепадає диван, а для мене й крісло згодиться, — поспішаю примоститись на те саме крісло, призначене цієї ночі для мене.

— Найкраще кажеш? — Ліка оббігає своїм поглядом всі меблі у вітальні, а потім коситься на отвір дверей, що ведуть до спальні. Сановито прослідкувавши туди та увімкнувши світло, вона вивчає нехитрий інтер'єр і вимовляє: — Пане Олександре, ну що за облудство? Отже, мені все найкраще? Невже?..

Напружую свої мізки й не тільки. Знаю, що хатинка без сучасного ремонту й взагалі — умебльовання ще з минулого сторіччя, але ж комфорт все одно є. Невже Ліка так звикла до розкоші з Даниленком, що житло середньостатистичних українців для неї здається чимось непридатним для життя? Невже зараз докорятиме мені цим?

Вдаюсь у пробачення. Але Ліка одним махом мене спиняє:

— Я ще не закінчила свою думку, тож почекай зі своїми гарними манерами. Отже. Сумніваюсь, що сьогодні мені нададуть все найкраще, що є в цьому домі, адже ти спатимеш на кріслі.

Беззвучно сміюсь, адже ніяк не очікував такого ходу. Здається в цій партії мені найближчим часом світить шах і мат.

— Як нескромно та безстрашно, янголе!

— А чого тут страшитися? Я ж казала, що я стала грішним янголом, а хіба демониці чогось бояться? — пускають зелені оченята мені безсоромно бісики.

— Ні. Це демониць боятись треба, — хоч мене і не просили, а відповідаю чарівній спокусниці.

— Чого ж одразу так? Ні! Боятись треба холоду! А в цьому домі він гуляє вільно. І — от біда. Диван такий великий, а спатиму на ньому я сама. Аби ж не змерзла твоя гостя без додаткового обігріву.

Безсоромний флірт змушує цього разу мене розсміятись вже гучно та смачно.

— Додатковий обігрів? Зараз подумаємо. Від чаю ти відмовилась, отже пропоную гарячий душ. Це все, що можу запропонувати з гарячого. Крім себе, звісно, — передчасно жартую, подумавши, що Ліка так схоче сказати. — А поки зігріватимешся — приготую диван для тебе, — підвівшись із крісла, сповіщаю янгольську дівчинку з демонським вогнем в очах, що мені в ній особливо подобатись починає.

Однак, чи то прогулянка на свіжому повітрі так вдарила в голову моїй гості, чи просто вона вирішила забути сьогодні про пристойність, і тому йти в душ мовчки ніхто не збирається.

— Приготуєш диван, тобто зігрієш його своїм гарячим тілом?

Дівчина раптом підходить до мене впритул — так близько, що її дихання я відчуваю в районі своєї гортані. Від цього мене наче кидає в полум'я.