Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— Янголе, ти ж сказала, що не кинеш Харитона. Це фарс? Так? Знущаєшся з мене? Я ж не зі сталі, — відверто повідомляю про свої думки та відчуття, які я ще контролюю, на щастя.

— Сашо, я приїхала у Львів до тебе не для розмов про Харитона.

— А для чого?

— Для того, щоб... — дівочі щоки червоніють, а оченята грайливо біснуються. — Щоб ти спитав, — сміється бісеня, уникаючи правди.

Наважуюсь м'яко обхопити дівочу талію однією рукою, шукаючи зоровий контакт із нею.

— Ти ж розумієш, що після цього я не дозволю тобі повернутись до нього.

— А ти розумієш, що я тобі й справді не дозволю спати на кріслі? — формується прямий та глибокий зоровий наш контакт.

— Тоді я не дозволю собі відпустити тебе. Нікуди. Ніколи. Ти залишишся тут, — граємо ми у словесний пінг-понг заборон.

— Ого, заявочки! Мені у неділю треба хрестити донечку сестри — маленьку Янусю. Тож, хочеш не хочеш, а мені треба буде покинути Львів.

— Нічого. Я поїду з тобою, а потім повернемося назад, — проявляю рішучість.

А тим часом на Ліку нападає сміх.

— Яка експресія, яка харизма! Ще будуть якісь побажання чи вже можна бігти в душ?

— Там є халат, якщо що, — попереджаю дівчину, знехотя випускаючи її зі слабких обіймів.

Ліка реальна зникає у коридорі, але перед очима виникає інша — та, котра з моїх найпалкіших спогадів, які я так віддано беріг. Прокручую певні епізоди тих спогадів подумки, не вірячи, що скоро повернеться моя янгольська дивовижа навсправжки. А коли це стається — не можу приховати задоволення. Втім, і не помітити її звабливості не можу теж.

— Ти вже переодягнувся? — коментує зміну мого одягу новоявлена. — А мені футболку дати можеш? Свою. Щоб спати було зручніше.

— У мене дежавю, — сповіщаю, потішаючись, бо це ж саме говорила Ліка і в моїх спогадах. Грається, грішниця, знущається все ж з мене.

— А в мене ще дежавю немає. Як і футболки. Давай футболку! Ту, що на тобі, — командує красуня, зненацька залишившись лише у спідній білизні.

Намагаюся тримати емоції, що враз вибухнули в мені, під кришкою самоконтролю. І дивитися лише в очі звабниці, знімаючи футболку з себе.

— Тримай, — з хрипом вилітає слово з мого рота, поки повторюю подумки, що в очі — дивитись в її зелені очі треба і лише так.

— І шорти теж знімай, — отримавши бажане, знову капризує золотокоса.

Кімнатою розсипається моє гиготіння, але думки ті ж самі. "В очі! Саня, в очі дівчині дивись!"

— Молодець. А можна тебе запитати? — хвалить і спантеличує мене рішуча спокусниця, коли я залишаюсь без шортів. Однак вона, на відміну від мене, не цурається оцінювати моє тіло відважним поглядом.

— Питай, якщо нічого не бентежить. Коли ж, як не зараз питати, — прикриваю руками своє тіло спереду та прошу своє самовладання ще протриматися трохи...

— Сашо, скажи мені, але тільки чесно. Ти зраджував свою колишню з кимось ще? Крім мене.

— Цікаве запитання. Ні.

Від блаженної дівочої мармизочки стаю раком. Тобто, червоним. Тобто соромлюсь! Тобто... Та трясця! Флірт фліртом, але це вже перебір. Ігри стають недитячими.

– Я в душ, — хочу скоріше вимовити й втекти, але мене зупиняють. Легенько так. Одним доторком руки. Та хіба ж я бездушний та в змозі це проігнорувати?

— Зачекай! Отже, крім мене та Олі колекція твоїх жінок не поповнилась?

Поки ніжні рученята стають розжареними вуглинками й обпікають мою шию та спину чутливими доторками, останні рази намагаюсь відзначитись витримкою. От тільки запитання моєї шаленої дияволиці залишаю риторичним. Ще сумнівається в мені? Дарма ж.

— Моя дівчинко, попереджаю востаннє — я не залізний.

— Що ж, якщо навіть попередження останнє, то і я хочу бути твоєю останньою, — шепоче моє персональне божевілля мені на вухо.

Розцінюю слова сигналом і втрачаю той клятий контроль.