Читати книгу - "Заклятий козак"

- Не попустимо!

- Нізащо!

- Постривайте-бо! Які гарячі! Розміркуйте спокійно: яка у нас сила? Курям на сміх здалася! Одна назва - козаки… Не гнівайтеся-бо, братчики! Адже ви самі свідомі того - десятеро козаків мають десять рук та десять ніг; а може й того менше! А як у котрого руки й ноги цілі, то очей нема; одне слово - каліки! Нам би тепер баштани стерегти, а не з москалями воювати!

Загуло товариство:

- Хоч ми без рук і без ніг, хоч і сліпі між нами, а все ж москалеві не подолати нас!

А Сорочинський їм на те й каже:

- Не загадуймо в будучину, що там колись буде! Доки живі, про живе дбаймо! Треба нам насамперед загаяти москалів у дорозі, от і поміркуймо над сим, як краще зробити? Товариство, може між вами знайдеться охочий перевезти московські байдаки через пороги? Се було б до речі! Бо ми сьогодні ж пошлемо посланців до Кримського хана прохати потуги.

Запанувала хвилева тиша. Братчики зрозуміли, якого стерничого потребує кошовий… Стали вони зглядатися один на другого, аж се - молодий парубійко в одежі міщанина (видко недавно прибув на Січ із городів) увійшов в коло.

- Батьку кошовий, - вклонився він низенько Сорочинському, - благословіть мене на стерничого.

Довго оглядав кошовий парубка; сподобався він йому з лиця й з мови, аж жалко стало.

- А хто ж єси, добродію?

- Кличуть Олексою, на прізвище Опоченок… Мого батька (він був війтом), цар замордував у Лебедині; мати, побиваючись за батьком, стерялися… Сестру-одиначку, московські драгуни взяли. А я зостався на світі один, як билина.

- То нехай же тебе, сину, Бог благословить! На святе діло йдеш! - розчулився кошовий.

- Благословіть і ви, добрі молодці! - вклонився Олекса всьому товариству.

- Бог напутить тебе на все добре. З Богом! Після сього кошовий зітхнув вільніше:

- Одну справу залагодили. Залагодьмо ж, братчики, й другу. А ну, кажіть, кого пошлемо у Крим?

Озвався козак Яким Богуш:

- Їдь, батьку, сам.

- А на Січі хто зостанеться?

- Кого найменуєш, той і зостанеться.

- Товариство! Чи згода?

- Згода!

- Нехай буде так. То візьму я, братчики, із собою у Крим козака Кирика Менька. А на Січі нехай отаманує замість мене Яким Богуш. Він козак добрий, самі ви знаєте.

- Просимо козака Богуша! Просимо!

Богуш, вклонившись товариству, подякував за честь і.. згодився.

- От і гаразд! - мовив Сорочинський. - А тепер, пани-брати, послухайте мою останню пораду. Богові хвала, сього року води у Дніпрі і воли не вип’ють! З трьох боків вона пойняла нашу Січ, навіть Титарівський та Ірклієвський курені залила. З трьох боків не підступить москаль до Січі - ні пішки, ні кінно, - хіба на байдаках. Не вадило б нам, добрі молодці, прокопати глибоку канаву й з четвертого боку, щоб затопити долину. Тоді б ми зовсім одгородились водою од суходолу!

- Добре, батьку! Що звелиш, те й зробимо! - Закричали запорожці і на останку закидали Сорочинського шапками,

В той час як на Січі готували москалям таку зустріч, Яковлєв з військом прокладав огнем і мечем шлях на Низ. За прикладом Переволочної Старий і Новий Кодаки з околицями були спалені дощенту, людність вирізана до ноги. Але дивно - чим більше москалі проливали української крові, тим більша лють находила на них. Душогубство живих людей вже не вдоволяло їх, свіжо пролита кров не гасила жаги; їм аж трупів забаглося, наче упирям! Москалі розкопували домовини, розбивали труни і викидали на світ божий кістяки мертвяків!

Таким робом Яковлєв дійшов до порогів. Аж тепер він схопився за голову.

- Що я наробив?! Хоч би ти, полковнику, був мав на той час розум! - попрікнув Яковлєв Шарфа.

Той видивився.

- А що таке?

- Що таке? Всіх хохлів вигубили, а хто ж тепер переправить наші байдаки через пороги?

- Правда…

- Ось що, зараз же розішли в близькі околиці під’їзди. Але його перехопив Шарф.

- Марна надія. Мої драгуни ще як до Кодака йшли усі запорозькі зимівники попалили, а людей вистинали.

Руйнування Чортомлицької Січі

- Як знаєш, хоч з-під землі, а добудь мені стерничого! Не так легко було виконати цей наказ; навколо залягла руїна,

пустеля, і послані під’їзди надвечір повернулись впорожні.

Ба, не зовсім впорожні: під’їзд, посланий в бік Січі, привів на аркані якогось парубка. То був Олекса.

Непевним він видався Яковлєву, а надто очі, - як гляне ними на кого, то й здається, що збирається ніж встромити в груди.

- Звідки ти?

- Тутешній, з Кодаків.

- Хто такий?

- Я?… Мій батько стерничим був; я з ним байдаки перевозив через пороги.

- Ага!.. А сам ти зумієш переправити байдак?

- Чому ні, перевезу…

- Так?.. Ти перевезеш мої байдаки.

- Добре. Перевезу.

Яковлєв розгнівався:

- Я тебе, хохле, не питаю, а наказую!…

- Та про мене; чи питайте чи наказуйте - можу. Я навіть по два байдаки зразу можу переправляти.

- Ще краще. Менше згаємо часу…

Яковлєв сам повів Олексу до байдаків… Байдаків стояла сила - більше сотні; Олекса спинився біля двох найбільших галер.

- Нехай оці зв’яжуть кодолою до купи! - мовив козак.

Яковлєв звелів людям зробити, а коли було готово, поставив на передній галері біля Олекси двох донців з кольбами.

- Вважайте пильно! Помітите що непевне - коліть хохла!… Ну, рушай!

Олекса схопився за стерно.

- Мочи весла! - крикнув він. Веслярі махнули веслами: раз і вдруге…

По воді пішли брижі. Галери винеслись на середину річки; прудка течія підхопила їх і потягла у якусь невідому прірву…

Вже чути було, як десь реве вода То бурчав перший дніпровий поріг - Кодацький. З кожною хвилиною галери наближались до нього; вони вже не пливуть - летять!

Вода реве, вода піниться - у москалів від жаху волос на голові в’яне. Донці з кольбами біля Олекси полотніють.

Кам’яна забора! Вода звивається дуба з високої високості пала у прірву. Раптом галеру шарпнуло - кинуло убік; вона затрималась на мент на місці, буцім на мілизну сіла.